Читать онлайн книгу "Рілла з Інглсайду"

Рiлла з Інглсайду
Люсi Мод Монтгомерi


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
У заключному романi з циклу про Енн звичне життя порушують драматичнi подii Першоi свiтовоi вiйни.

Джем Блайт, Фейт i Геральд Мередiти вже завершили навчання в Редмонтському коледжi. Волтер, Нан i Дi Блайти збираються вступати до Редмонда, а Карл Мередiт та Ширлi Блайт тiльки закiнчили Королiвську академiю. Наймолодша з дiтей Енн, Рiлла, ще роздумуе, чи готова до академii. Саме вона – п’ятнадцятирiчна Рiлла Блайт – головна героiня книги. На тлi великоi вiйни зростае дiвчина-пiдлiток, вона стикаеться з труднощами, якi змiнюють ii як особистiсть, спонукають до розвитку.

Разом з персонажами книги ми проживаемо чотири роки тривоги, страхiв i втрат, але й любовi, надii та сподiвань.





Люсi Мод Монтгомерi

Рiлла з Інглсайду



© Б. Синякевич, переклад украiнською, 2020

© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010







* * *




І. «Нотатки» Глена та iншi справи


Був теплий гарний полудень, небом пливли золотавi хмаринки. У просторiй вiтальнi Інглсайду, випромiнюючи ауру зловiсного задоволення, сидiла Сьюзан Бейкер; на годиннику була четверта дня, i Сьюзан, яка працювала, не покладаючи рук з шостоi ранку, вiдчувала, що чесно заробила годину вiдпочинку та плiткування. Сьюзан почувалася щасливою, усе на кухнi йшло напрочуд добре. Доктор Джекiл – то не пан Гайд[1 - Персонажi роману Р. Стiвенсона «Химерна iсторiя доктора Джекiла i пана Гайда» – прим. пер.], вiн не дiяв iй на нерви. Сьюзан зi свого мiсця з гордiстю милувалася клумбою з пiвонiями, якi вона сама посадила й виростила. Вони цвiли так, як жодна iнша пiвонiя ще не цвiла в Глен Сент Мерi. На клумбi красувалися малиновi, срiблясто-рожевi та бiлоснiжнi пiвонii.

Сьюзан була вбрана в нову чорну шовкову блузу, таку iдеальну, що й панi Маршал Елiот таку не одягала, а ще бiлий накрохмалений фартушок, оздоблений мережкою, вив’язаною складним гачком п’ять дюймiв завширшки, не кажучи вже про пiдiбранi вставки. Вiдтак, Сьюзан, бувши абсолютно впевненою у своему ошатному виглядi, вiдкрила свiй примiрник «Щоденних Справ», приготувавшись читати «Нотатки» Глена, якi, як iй щойно сказала панна Корнелiя, займали пiвколонки й описували кожного мешканця Інглсайду. На титульнiй сторiнцi газети «Щоденнi Справи» великий чорний шрифт заголовку повiдомляв про вбивство якогось ерцгерцога Фердинанда чи як там його в мiстi з чудернацькою назвою Сараево, але Сьюзан такi неiстотнi речi не цiкавили. Вона шукала щось справдi суттеве. Ах, он воно – «Короткi записки з Глен Сент Мерi». Сьюзан всiлася зручнiше, читаючи вголос кожну нотатку, аби отримати максимальне задоволення.

Панi Блайт та ii гостя, панна Корнелiя, так кликали панi Маршал Елiот, торохкотiли бiля вiдкритого вiкна, яке виходило на веранду. Крiзь вiкно пробивався холодний чудовий бриз, чувся подув ароматiв iз саду, а з кутка, де звисали винограднi лози, долинало чарiвне веселе вiдлуння смiху та розмов Рiлли, панни Олiвер та Волтера. Де була Рiлла Блайт, там лунав смiх.

У вiтальнi був ще один мешканець, вiн скрутився калачиком на пiдстилцi. За ним не потрiбно було пильнувати, адже вiн був доволi самостiйним, до того ж його вирiзняло те, що то була едина жива iстота, яку Сьюзан справдi ненавидiла.

Усi коти незбагненнi, але Доктор-Джекiл-та-пан Гайд – коротко «Док», був ще бiльш незбагненним. У ньому ховалися двi особистостi, або, як клялася Сьюзан, у нього вселився диявол. Передовсiм було щось таемниче в самiй його появi. Чотири роки тому Рiлла Блайт мала дорогоцiнне любе кошеня, бiле, як снiг, з потiшним чорним кiнчиком хвостика, якого назвали Джек Морозець. Сьюзан його не злюбила, хоча вона й не могла пояснити, чому.

– Я Вам слово даю, панi лiкарко, люба, – зловiсно сказала тодi вона, – вiд того кота добра не буде.

– Чому ти так думаеш? – спитала панi Блайт.

– Я не думаю… я знаю, – оце й уся вiдповiдь, якоi ii удостоiла Сьюзан.

Для решти мешканцiв Інглсайду Джек Морозець був улюбленцем. Вiн був дуже чистим, добре доглянутим, на його бiлiй красивiй шерстi не було жодноi плямки чи цятки; вiн знав безлiч принадних способiв муркання й лестощiв, а ще був дуже чесним.

А тодi в Інглсайдi сталася трагедiя домашнього масштабу. У Джека Морозця з’явилися кошенята.

Марно намагатися описати трiумф Сьюзан. Хiба вона не наполягала, що той кiт облудливий, знущаеться й заманить iх в якусь пастку? От i самi переконалися!

Рiлла залишила собi одне дуже гарне кошенятко з надзвичайно гладким глянсовим темно-жовтим хутром iз помаранчевими смужками та великими атласними золотистими вушками. Вона назвала кошеня Золотун, здавалося, таке iм’я дуже навiть пасувало маленькiй грайливiй iстотi, яка в час свого кошенятства навiть й близько не виявляла свою iстинну зловiсну натуру. Сьюзан, звичайно, попередила сiм’ю, що не варто чекати нiчого хорошого вiд потомкiв того диявольського Джека Морозця; але на ii пророцтва Кассандри нiхто не звернув уваги.

Блайти вже звикли вважати Джека Морозця представником чоловiчого роду й нiяк не могли цiеi звички позбутися. Тому вони постiйно використовували займенники чоловiчого роду, хоча й часто виникали кумеднi ситуацii. Гостi дивувалися, коли Рiлла звичним тоном промовляла: «Джек i його кошенята» чи суворо наказувала Золотуну: «Іди до мами, хай вiн вилиже тобi шерсть».

– Це неправильно, панi лiкарко, люба, – гiрко промовляла бiдна Сьюзан.

Вона пообiцяла собi завжди звертатися до Джека «воно» чи «бiла звiрюка», тому хоча б одне серце не заболiло, коли наступноi зими «воно» випадково отруiлося.

Через рiк «Золотун» стало таким очевидним i невiдповiдним iменем для помаранчевого кота, що Волтер, який щойно прочитав iсторiю Стiвенсона, замiнив iм’я на Доктор-Джекiл-та-пан Гайд. У манерi доктора Джекiла, кiт був сонний, нiжний, домашнiй любитель подушок, якому подобалися пестощi, увага, коли його годували й гладили. Особливо любив вiн лежати на спинцi й задоволено муркотiти, поки хтось нiжно гладив його кремову шийку. Вiн був ще тим муркотунчиком, нiколи ще в Інглсайдi не було кота, який би так часто й так гарно муркотiв.

– Я заздрю котам тiльки через iхне вмiння муркотiти, – якось зауважив лiкар Блайт, слухаючи звуки мелодii Дока. – То найбiльш задоволений звук у свiтi.

Док був дуже гарний, кожен його рух – витончений, а пози – чарiвнi. Коли вiн згортав свiй довгий темний закручений хвiст навколо лапок, всiдався на верандi й довго пильно вдивлявся поперед себе, у Блайтiв складалося враження, що навiть египетський сфiнкс не мав би такого ефектного вигляду на Божественному Порталi.

Коли в кота був настрiй пана Гайда, зазвичай перед дощем чи вiтром, щось дике спалахувало в його мiнливих очах. Перевтiлення вiдбувалося миттево. Вiн несамовито хрипiв i кусався, коли його намагалися стримати чи погладити. Його хутро наче темнiшало, а очi диявольськи блищали. У такi моменти вiн справдi був нереально красивий. Якщо перевтiлення ставалося в сутiнках, всi мешканцi Інглсайду його трiшки жахалися. У такi моменти вiн був страхiтливим звiром, i тiльки Рiлла ставала на його захист, стверджуючи, що вiн «такий симпатичний пiдступний кiт». Звичайно, вiн пiдкрадався.

Доктор Джекiл любив свiже молочко. Пан Гайд молока б i не торкнувся й рикав над шматочками свого м’яса. Доктор Джекiл спускався сходами надзвичайно тихенько й безшумно. Пан Гайд тупотiв, наче незграбний чолов’яга. Кiлька вечорiв, коли Сьюзан залишалася вдома сама, вiн «страшно ii лякав», як казала вона, таким тупотiнням. Інодi вiн сидiв на пiдлозi посеред кухнi й, не мигаючи, блискав на неi очиськами цiлу годину. Вiн вщент руйнував ii нерви, проте бiдолашна Сьюзан справдi вiдчувала невимовний трепет i просто не могла його вигнати. Одного разу вона наважилася кинути в нього палицю, проте вiн виклично стрибнув в ii вбiк. Сьюзан кинулася до дверей i нiколи бiльше не пробувала зачiпатися з паном Гайдом… хоча iнодi розплату за його вчинки нiс невинний доктор Джекiл… Сьюзан ганебно виганяла його зi своiх володiнь, куди вiн наважувався висунути свого носа, i вiдмовляла йому в кiлькох улюблених ласощах, яких йому так кортiло.

– Багато друзiв панни Фейт Мередiт, Геральда Мередiта й Джеймса Блайта, – читала Сьюзан, смакуючи кожним iменем, – кiлька тижнiв тому радiсно зустрiли iх вдома пiсля повернення з коледжу Редмонда. Джеймс Блайт закiнчив бакалаврат у 1913 роцi й щойно завершив перший рiк навчання в медицинi.

– Фейт Мередiт справдi наймилiше створiння, яке я тiльки коли-небудь бачила, – прокоментувала панна Корнелiя, схилившись над шиттям. – Неймовiрно, як цi дiти пiсля гостин у Розмарi Вест повертаються до будинку пастора. Люди вже майже забули, якими збиточними були колись. Енн, люба, Ви коли-небудь забудете, як вони поводилися? Просто диво, як добре Розмарi з ними поладила. Вона для них бiльше друг, анiж мачуха. Усi вони ii люблять, а Уна просто обожнюе. Що ж до маленького Брюса, Уна для нього просто iдеальна служниця. Звичайно, вiн приемний. Але Ви коли-небудь бачили, щоб дитя було так схоже на тiтку, як вiн на свою тiтку Еллен? Вiн такий же похмурий i наполегливий. Не бачу в ньому жодноi риси Розмарi. Норман Дуглас завжди стверджував на високих тонах, що лелека готував Брюса для нього й Еллен, а помилково занiс його до будинку пастора.

– Брюс обожнюе Джема, – вiдповiла панi Блайт. – Коли вiн приiжджае сюди, ходить слiдом за Джемом тихенько, наче вiрний малий собака, поглядаючи на нього з-пiд чорних брiв. Вiн ладен заради Джема на все, я цьому дуже вiрю.

– А Джем i Фейт стануть парою?

Панi Блайт усмiхнулася. Усiм було вiдомо, що панна Корнелiя, яка так ненавидiла чоловiкiв, у похилому вiцi взялася створювати пари.

– Вони просто добрi друзi, панно Корнелiе.

– Дуже добрi друзi, я певна, – iз розумiнням пiдтвердила панна Корнелiя. – Я все чула про вчинки молодi.

– Я не сумнiваюся, що Мерi Венс бачить, чим Ви займаетеся, панi Маршал Елiот, – багатозначно сказала Сьюзан, – але думаю, соромно говорити про дiтей, що створюють пари.

– Дiтей! Джему двадцять один, а Фейт дев’ятнадцять, – рiзко вiдповiла панна Корнелiя. – Не забувай, Сьюзан, що ми, старшi люди, не единi дорослi в цьому свiтi.

Ображена Сьюзан, яка не могла згадувати про свiй вiк, не з суетностi, а вiд страху, що люди подумають, наче вона не може працювати, повернулася до своiх «Нотаток».

– Карл Мередiт та Ширлi Блайт повернулися додому ввечерi минулоi п’ятницi з Академii Квiнз. Ми розумiемо, що Карл матиме практику в школi Гарбоу Гед наступного року, проте певнi, що вiн користуватиметься популярнiстю та буде успiшним вчителем.

– Вiн в будь-якому випадку навчить дiтей усього, що знае про комах, – сказала панна Корнелiя. – Вiн ще навчаеться у Квiнзi, але пан Мередiт та Розмарi хотiли, аби вiн поiхав до Редмонда цiеi осенi. Проте Карл мае незламний стрижень всерединi, вiн хоче самостiйно заробити собi на навчання в коледжi. У нього все буде добре.

– Волтер Блайт, який викладав у Лоубрiджi останнi два роки, звiльнився, – прочитала Сьюзан. – Вiн хоче вирушити до Редмонда цiеi осенi.

– А Волтер мае достатньо сил, щоб переiхати до Редмонда? – стурбовано спитала панна Корнелiя.

– Ми сподiваемося, що до осенi матиме, – вiдповiла панi Блайт. – Пробайдикувати все лiто на вiдкритому повiтрi пiд сонячним промiнням пiде йому на користь.

– Тиф важко подолати, – спiвчутливо сказала панна Корнелiя. – Особливо, коли Волтер заледве уник небезпеки. Думаю, йому краще ще рiк не йти в коледж. Але ж вiн такий амбiцiйний. А Дi й Нан теж поiдуть?

– Так. Вони обидвi хотiли вчителювати ще рiк, але Гiлберт думае, iм краще поiхати до Редмонда цiеi осенi.

– Я цьому рада. Вони пильнуватимуть Волтера й глядiтимуть, аби вiн не надто сильно вчився. Думаю, – продовжувала панна Корнелiя, краем ока глянувши на Сьюзан, – що пiсля такоi рiзкоi реакцii кiлька хвилин тому, небезпечно менi припускати, що Джеррi Мередiт задивляеться на Нан.

Сьюзан пропустила це повз вуха, а панi Блайт знову засмiялася.

– Люба панно Корнелiя, я надто зайнята, правда?… з усiма замилуваннями хлопчикiв та дiвчаток навколо мене? Якби я сприймала все це серйозно, з розуму б зiйшла. Але ж нi… поки що важко усвiдомити, що вони виросли. Коли я дивлюся на двох своiх високих синiв, аж дивно, як вони могли бути пухкенькими, милими малюками з ямочками, яких я цiлувала й пригортала, спiвала iм колисковi ще нiби вчора… нiби вчора, панно Корнелiя. Хiба ж Джем не був найдорожчим дитинчам у старому Будинку Мрii? А тепер вiн бакалавр i уже залицяеться до дiвчат.

– Усi ми дорослiшаемо, – зiтхнула панна Корнелiя.

– Єдина частинка, яка нагадуе менi про моi лiта, – вiдповiла панi Блайт, – це щиколотка, яку я зламала, коли Джозi Пай пiдбила мене пройтися гребеневим брусом Баррi ще колись у Зелених Дахах. Болить, коли дуе вiтер зi сходу. Я не можу визнати, що в мене ревматизм. Але таки болить. А щодо дiтей, вони та Мередiти запланували весело провести лiтнi канiкули, перш нiж повертатися до навчання восени. Вони така весела маленька зграйка. Для них цей дiм – то вiчний вихор веселощiв.

– А Рiлла поiде до Квiнза, коли Ширлi повернеться назад?

– Ще не вирiшили. Я б не хотiла. Їi тато думае, вона ще не надто змiцнiла… вона переросла свою силу… незвично висока, як на дiвчинку п’ятнадцяти рокiв. Я не боюся ii вiдпустити… ну, але жахливо, коли жодноi дитини не залишиться вдома наступноi зими. Ми з Сьюзан будемо одна з одною боротися, аби розвiяти одноманiтнiсть.

Сьюзан у вiдповiдь на цей жарт усмiхнулася. Оце iдея боротися з «любою панi лiкаркою».

– А сама Рiлла хоче поiхати? – спитала панна Корнелiя.

– Нi. Правда в тiм, що Рiлла – едина дитина, яка не мае амбiцiй. Я б справдi хотiла, щоби вона була хоч трiшки амбiцiйною. У неi взагалi немае жодних серйозних iдей, ii праведнi прагнення, схоже, уже в минулому.

– А чому Ви так думаете, панi лiкарко, люба? – скрикнула Сьюзан, яка не могла витримати жодного слова проти будь-якого мешканця Інглсайду, навiть вiд самих мешканцiв. – Дiвчинка гарно проводить час, я вважаю. У неi ще буде вдосталь часу подумати про Латину та Грецьку.

– Я б хотiла побачити в нiй хоч дрiбку вiдповiдальностi, Сьюзан. Ти ж сама прекрасно знаеш, вона зазнаеться.

– І мае на те пiдстави, – вiдповiла Сьюзан. – Вона найкрасивiша дiвчина Глен Сент Мерi. Думаете, усi цi гарбоуськi МакАллiстери, Кроуфорди та Елiоти матимуть таку шкiру, як у Рiлли, хоча б через чотири поколiння? Та де. Нi, панi лiкарко, люба, я знаю свое мiсце, але не дозволю Вам так говорити про Рiллу. Послухайте тiльки, панi Маршал Елiот.

У Сьюзан з’явився шанс вiдповiсти паннi Корнелii на ii втручання в особисте життя дiтей. Вона зi смаком прочитала уривок.

– Мiллер Дуглас вирiшив не iхати на Захiд. Вiн каже, що старий Острiв Принца Едуарда для нього цiлком гарне мiсце, тож вiн продовжуватиме господарювати на фермi пiсля своеi тiтки панi Алек Девiс.

Сьюзан пильно поглянула на панну Корнелiю.

– Я чула, панi Маршал Елiот, що Мiллер женихаеться до Мерi Венс.

Пострiл влучив паннi Корнелii просто в серце. Їi миловидне обличчя почервонiло.

– Я не дозволю Мiллеру Дугласу вештатися навколо Мерi, – чiтко вимовила вона. – Вiн з бiдноi сiм’i. Його батько був таким собi вигнанцем родини Дугласiв… Вони нiколи насправдi не зважали на нього… його мама з тих жахливих Дiллiонсiв з Гарбоу Гед.

– Здаеться, я чула, панi Маршал Елiот, що батькiв самоi Мерi Венс не можна назвати аристократами.

– Мерi Венс добре виховали, вона кмiтлива, розумна, здiбна дiвчинка, – вiдповiла таким же тоном панна Корнелiя. – Вона так просто не дiстанеться Мiллеру Дугласу, повiрте менi! Вона знае, що я про це думаю, i нiколине проявить непослух.

– Ну, думаю, не варто Вам хвилюватися, панi Маршал Елiот, адже панi Алек Девiс, як i Ви, проти. Каже, ii небiж нiколи не вiзьме собi за дружину невiдому дiвчину, як Мерi Венс.

Сьюзан повернулася до попередньоi теми, вiдчуваючи, що отримала перевагу в цiй словеснiй сутичцi й прочитала ще одну «нотатку».

– Радi повiдомити, що панна Олiвер залишаеться викладати ще на один рiк. Панна Олiвер проведе ще одну чесно зароблену вiдпустку вдома в Лоубрiджi.

– Я така рада, що Гертруда залишиться, – зауважила панi Блайт. – Ми б дуже за нею сумували. Вона так гарно впливае на Рiллу, яка на неi готова молитися. Вони подруги, не зважаючи на рiзницю у вiцi.

– Я нiби чула, що вона збираеться вийти замiж?

– Схоже, про це говорили, але, як я розумiю, весiлля вiдклали на рiк.

– Хто ж цей молодик?

– Роберт Грант. Молодий юрист з Шарлоттауна. Сподiваюся, Гертруда буде щаслива. У неi було сумне й таке гiрке життя, а вона сприймае все так близько до серця. Їi перший наречений помер, вона залишилася практично сама у свiтi. Новий коханий увiйшов до ii життя, наче справжне диво, у яке вона досi не наважуеться повiрити. Коли весiлля довелося перенести, вона була у вiдчаi, хоча то не провина пана Гранта. Виникли труднощi у врегулюваннi майнових справ його батька, який помер минулоi зими, тож вiн не мiг одружитися, доки все не розплутае. Але думаю, Гертруда сприйняла все це, наче погане провiщення, що ii щастя якось вислизае з ii рук.

– Не можна, панi лiкарко, люба, аж так думати про те, що на землi[2 - Цитата з Бiблii у перекладi І. Огiенка («Думайте про те, що вгорi, а не про те, що на землi) – прим. пер.], – урочисто зауважила Сьюзан.

– Пан Грант любить Гертруду так само як вона його, Сьюзан. Не йому вона не довiряе, а власнiй долi. У нiй е якась мiстична жилка… думаю, деякi люди назвали ii б забобонною. У неi ще збереглася дивна вiра в сни, а ми не змогли ii переконати в протилежному. Мушу визнати, що деякi з ii снiв… але нi, я не дозволю Гiлберту почути ересь з моiх уст. Знайшла ще щось цiкаве, Сьюзан?

Сьюзан вигукнула.

– Ви тiльки послухайте, панi лiкарко, люба. «Панi Софiя Кроуфорд покинула свiй дiм у Лоубрiджi, а незабаром житиме в домi зi своею племiнницею, панi Альберт Кроуфорд». Це ж моя кузина Софiя, панi лiкарко, люба. Ми сперечалися, ще коли були дiтьми, хто повинен отримати картку в Недiльнiй школi зi словами «Бог е Любов», прикрашену трояндовими вiночками, а вiдтодi нiколи не говорили одна з одною. А тепер вона житиме просто через дорогу.

– Доведеться тобi залагодити стару суперечку, Сьюзан. Нiколи в цьому домi нiхто не сваритиметься з сусiдами.

– Кузина Софiя почала сварку першою, тому iй теж треба почати залагоджувати суперечку, панi лiкарко, люба, – зверхньо промовила Сьюзан. – Якщо вона почне, думаю, мое християнське виховання дозволить менi пiти iй на зустрiч. Вона не надто весела людина, все життя була страшною занудою. Коли ми бачилися востанне, на ii обличчi було тисячi зморшок, можливо, бiльше, а може, й менше… усе вiд переживань i поганих передчуттiв. Вона так страшно завивала на похоронах першого чоловiка, але не пройшло й року, як вийшла замiж знову. А наступна нотатка, як я бачу, описуе особливу вечiрню службу в нашiй церквi минулоi недiлi. Кажуть, оформлення було дуже красиве.

– До слова, пан Прайор страшенно не схвалюе квiтiв у церквi, – додала панна Корнелiя. – Я завжди казала: чекай бiди, коли той чоловiк переiхав сюди з Лоубрiджа. Його нiколи не потрiбно сприймати, як дорослого – це помилка, а ми ще вiд неi постраждаемо, повiрте менi! Я чула, як вiн казав, що якщо дiвчата продовжуватимуть «псувати бур’янами амвон», вiн i кроку до церкви не ступить.

– У церквi все було добре, поки до Глена не прибув старий Вусань-з-мiсяця, а, на мою думку, коли вiн пiде, все знову стане на своi мiсця, – сказала Сьюзан.

– Хто на Бога дав йому таке смiшне прiзвисько? – спитала панi Блайт.

– Ну, хлопцi Лоубрiджа його так прозвали, вiдколи я себе пам’ятаю. Панi лiкарко, люба, я думаю, то все тому, що в нього округле й червоне обличчя, а навколо – рудi вуса. Хоча нiхто нiколи не наважувався при ньому так його називати, можете менi повiрити. Але гiрше тих вус, панi лiкарко, люба, що вiн дуже нерозсудливий чоловiк з багатьма дивними iдеями в головi. Вiн тепер подорослiшав, кажуть, став дуже набожний. Але я можу пригадати, панi лiкарко, люба, ще тi часи, коли двадцять рокiв тому люди бачили, як вiн пас корову на Лоубрiджському кладовищi. Так, справдi, я того не забула, завжди пригадую, коли вiн молиться на зiбраннi. Ну, оце й усi нотатки, нiчого важливого в газетi бiльше не було. А мiжнароднi новини мене нiколи не цiкавили. Хто той вбитий ерцгерцог?

– Та що нам з того? – спитала панна Корнелiя, навiть не здогадуючись, яку страшну вiдповiдь на ii питання приготувала доля. – У тих Балканах завжди хтось вбивае або когось вбивають. Для них це нормально, а я не думаю, що нашi газети повиннi друкувати такi приголомшливi речi. «Справи» створюють надто сенсацiйнi великi заголовки. Ну, я вже маю йти додому. Нi, Енн, люба, не просiть мене залишитися на вечерю. Маршал тепер думае, що, якщо я не прийшла додому на вечерю, то ii не варто i iсти… як справжнiй чоловiк. Тому я пiду. Боже милостивий, Енн, люба, що з тим котом? Що за гедзь його вкусив? – у цей момент Док раптом кинувся до килимка пiд ногами панни Корнелii, зiгнув вуха, невдоволено щось iй нявкнув, а тодi стрибнув i зник за вiкном.

– Ох, нi. Вiн просто перетворюеться в пана Гайда… а це означае, що вночi буде дощ або сильний вiтер. Док такий же чiткий, як барометр.

– Ну, добре, що цього разу вiн бушуе надворi, а не в моiй кухнi, – мовила Сьюзан. – Пiду готувати вечерю. З такою юрбою в Інглсайдi, як зараз, треба думати про iжу завчасу.




ІІ. Роси свiтанку


На газонi Інглсайду розквiтало безлiч клумб, вкритих золотом сонячного свiтла, а деякi клаптики газонiв вкривали чарiвнi тiнi. Рiлла Блайт гойдалася на гамаку пiд великою сосною, Гертруда Олiвер сидiла поруч бiля пiднiжжя дерева, а Волтер розлiгся на травi, занурений у романтику давнiх рицарiв-героiв i красунь давно минулих столiть, якi наче знову оживали для нього.

Рiлла була «малям» родини Блайтiв, вона перебувала в постiйному станi таемничого обурення, адже нiхто не вiрив, що вона вже виросла. Їй було майже п’ятнадцять, але називала вона себе дорослою, та й була такою високою, як Дi та Нан. А ще, вона була майже така ж красива, як i вважала Сьюзан. У неi були прекраснi мрiйливi карi очi, шкiра молочного кольору з маленькими золотистими веснянками, делiкатно заокругленi брови, якi робили ii погляд спокiйним i запитальним, вiдтак люди, особливо ii друзi-однолiтки завжди хотiли на нього вiдповiсти. Їi волосся набуло коричневого вiдтiнку, а маленька впадинка на верхнiй губi виглядала так, наче добра фея торкнулася там своiм пальчиком, благословляючи Рiллу. Рiлла, чиi найкращi друзi не могли заперечити, що вона марнославна, думала, що мае гарне обличчя, але й хвилювалася за свою фiгуру, хотiла, аби мама нарештi дозволила iй одягати довшi сукнi. Вона, така повненька й пухкенька в старi-добрi часи Веселковоi Долини, тепер стала страшенно худою, шкiра та костi. Джим i Ширлi, вiдчуваючи, як терзаеться ii душа, назвали ii «Павук». Дотепер вона якось уникала незграбностi. Щось у ii рухах змушувало думати, що вона не ходить, а танцюе. Їi так лелiяли, що навiть трiшки зiпсували, проте загалом вважалося, що Рiлла Блайт була дуже милою дiвчинкою, хоча й не такою розумною, як Нан та Дi.

Впродовж року панна Олiвер заходила на обiд до Інглсайду, а цього вечора вона вирушала додому на канiкули. Блайти запросили ii, аби порадувати Рiллу, яка глибоко любила вчительку й навiть захотiла роздiлити з нею свою кiмнату, оскiльки вiльних не було. Гертрудi Олiвер було двадцять вiсiм рокiв, життя для неi стало боротьбою. Вона мала приголомшливий вигляд: розумний, насмiшкуватий ротик i надзвичайно чорне густе кучеряве волосся, проте ii карi мигдалеподiбнi очi наповнювалися сумом. Вона не була красивою, але ii обличчя мало якийсь цiкавий шарм та загадковiсть, якi Рiллi здавалися такими чарiвними. Навiть ii випадковому похмурому й цинiчному настрою Рiлла знаходила пояснення. Такi настроi охоплювали ii, коли панна Олiвер втомлювалася. В iншi днi вона була приемною компаньйонкою, i радiснi мешканцi Інглсайду нiколи не згадували про те, що вона була старша за них. Волтера та Рiллу вона любила найбiльше, знала iхнi потаемнi бажання та прагнення. Вона знала, що Рiлла хоче «вийти у свiт»… ходити на вечiрки, як Нан та Дi, одягати витонченi вечiрнi сукнi й… так, що тут таiти… мати кавалерiв! Багатьох, еге ж! А щодо Волтера, панна Олiвер знала, що вiн написав кiлька сонетiв «до Розамонд», iншими словами, Фейт Мередiт, а ще вiн хотiв стати професором англiйськоi лiтератури в якомусь великому коледжi. Вона знала про його велику любов до краси й не менш велику ненависть до зла. Вона знала його сильнi та слабкi сторони.

Волтер був, як нiколи, найвродливiшим хлопчиком Інглсайду. Паннi Олiвер подобалося дивитися на нього… Волтер був таким, яким вона хотiла бачити свого власного сина. Блискуче чорне волосся, променистi темно-сiрi очi, бездоганнi риси обличчя. А ще – поет до кiнчикiв пальцiв. Цi сонети – справдi неймовiрнi, якщо врахувати, що iх написав двадцятирiчний хлопець. Панна Олiвер не була критиком, але знала, що Волтер Блайт – справдi обдарований юнак.

Рiлла любила Волтера всiм своiм серцем. Вiн нiколи не глузував з неi, як Джем i Ширлi. Нiколи не називав ii «Павуком». Вiн ласкаво кликав ii «Рiлла-ма-Рiлла» – невеличка гра з ii справжнiм iменем, Марiлла. Їi назвали на честь тiтки Марiлли iз Зелених Дахiв, але тiтка Марiлла померла, перш нiж Рiлла встигла вирости, аби познайомитися з нею трiшки ближче. А Рiлла вважала свое iм’я страшенно старомодним i строгим. Чому вони не могли звертатися до неi першим красивим i гiдним iменем, Берта, замiсть дурненького «Рiлла»? Вона не заперечувала проти Волтерового варiанту, але нiкому iншому не дозволяла так ii називати, крiм панни Олiвер. Час вiд часу. Але мелодiйне звучання Волтерового голосу «Рiлла-ма-Рiлла» для Рiлли було красивим, наче наспiв дзюрчання срiблястого струмка. Вона б померла за Волтера, якби це пiшло йому на користь, так вона сказала паннi Олiвер. Рiлла захоплювалася перебiльшеннями, як i бiльшiсть п’ятнадцятирiчних дiвчат… ложкою дьогтю в ложцi меду були ii пiдозри, що вiн розповiв Дi бiльше своiх секретiв, анiж iй.

– Вiн думае, я ще не достатньо доросла, аби зрозумiти, – одного разу бунтарсько лементувала вона до панни Олiвер, – але я виросла! І я нiколи не розкажу нiчого жоднiй живiй душi, навiть Вам, панно Олiвер. Я розказую Вам всi своi секрети… i я була б щаслива, якби Ви вiдкрили менi своi, найдорожча… але я нiколи не зраджу його. Я розповiдаю йому все… навiть читаю йому свого щоденника. А менi ж так боляче, коли вiн щось менi не розповiдае. Хоча вiн читае менi всi своi вiршi… вони дивовижнi, панно Олiвер. Ох, я просто живу, сподiваючись, що одного дня стану для Волтера тим, ким для Вордсворта була його сестра Доротi. Вордсворт нiколи не написав би нiчого схожого на поезiю Волтера… та навiть Теннiсон би не написав.

– Тут я погоджуюся. Вiршi тих двох хiба на макулатуру, – сухо вiдповiла панна Олiвер. А тодi з жалем побачила болiсний погляд Рiлли й поспiшно додала, – але я вiрю, що Волтер стане чудовим поетом теж… одного дня… а тобi вiн звiрятиметься бiльше, коли ти ще пiдростеш.

– Коли Волтер минулого року лежав у лiкарнi з черевним тифом, я ледь з розуму не зiйшла, – з поважним виглядом зiтхнула Рiлла. – Менi так i не сказали, наскiльки серйозною була хвороба, поки все не закiнчилося… тато не дозволяв. Я рада, що не знала… я б не витримала. Я тодi щоночi засинала в сльозах. Але iнодi, – гiрко виснувала Рiлла… вона тепер любила говорити з гiркотою в голосi, наслiдуючи панну Олiвер, – iнодi менi здаеться, що Волтер бiльше переймаеться собакою Понедiлком, нiж мною.

Собака Понедiлок був псом Інглсайду. Його так назвали, бо прийшов вiн до родини в Понедiлок, коли Волтер читав «Робiнзона Крузо». Вiн насправдi належав Джему, але прив’язався й до Волтера. Зараз вiн лежав бiля Волтера, втуливши носа в його руку i з захватом махав хвостом, коли Волтер недбало його гладив. Понедiлок не був нi шотландською вiвчаркою, нi сетером, анi гончим псом чи лабрадором, анi псом-водолазом. Вiн був, як сказав Джем, просто «звичайний собака»… дуже звичайний, додавали недоброзичливцi. Безсумнiвно, зовнiшнiй вигляд Понедiлка не був його сильною стороною. На його жовтому тулубi хаотично розсiялися чорнi цятки. Одна з них – просто якась пляма бiля ока. Вуха – наче обсмикане дрантя, тож Понедiлку нiяк не вдавалося мати гiдний вигляд. Але був у нього талiсман. Вiн знав, що не всi собаки можуть бути милими, виразними чи переможними, але кожен собака вмiв любити. За простою зовнiшнiстю ховалося найбiльш любляче, тямуще й вiрне серце собаки, яке тiльки билося на цьому свiтi. І щось у його карих очах було так схоже на душу, якщо так дозволить висловитися богослов. Його любили всi Інглсайдцi, навiть Сьюзан, хоча його жахлива звичка прокрадатися в гостьову кiмнату й влягтися там на лiжку аж надто ii дратувала.

Саме тодi пополуднi Рiлла не знаходила до чого причепитися.

– Правда ж червень прекрасний мiсяць? – спитала вона, мрiйливо дивлячись на маленькi спокiйнi срiблястi хмарки, якi мирно звисали над Веселковою Долиною. – А так гарно було, така гарна погода. Усе було просто iдеально.

– Не люблю я такого, – зiтхнула панна Олiвер. – Все таке зловiсне. Ідеальнiсть – це подарунок богiв, певна компенсацiя за те, що буде. Я так часто за цим спостерiгала, що вже й не звертаю уваги, коли люди кажуть, що все було iдеально. Проте червень був красивим.

– Але не таким уже й цiкавим! – вiдповiла Рiлла. – У Гленi за весь рiк хiба що старша панна Мед зомлiла в Церквi. Інодi менi б хотiлося, щоб хоч раз сталося щось цiкаве.

– Не варто такого хотiти. Хвилюючi речi для когось мають гiркий присмак. Яким гарним видасться лiто для веселих Інглсайдських мешканцiв! А я нудитимуся у Лоубрiджi!

– Ви ж часто навiдуватиметеся до нас, правда? Думаю, цього лiта буде багато веселощiв, але я, як завше, буду триматися осторонь. Жахливо, коли всi вважають тебе маленькою дiвчинкою, хоча це насправдi не так, правда?

– У тебе ще багато часу, щоб вирости, Рiлло. Не намагайся чимшвидше попрощатися з юнiстю. Вона проходить надто швидко. Ти доволi скоро почнеш смакувати життя.

– Смакувати життя! Я хочу його iсти пригоршнями, – смiючись, закричала Рiлла. – Я хочу все… все, що може мати дiвчинка. Наступного мiсяця менi виповниться п’ятнадцять, нiхто бiльше не зможе сказати, що я дитина. Чула, хтось якось казав, що роки з п’ятнадцяти до дев’ятнадцяти – найкращi в життi дiвчини. Я проведу iх чудово, просто наповню iх веселощами.

– Немае потреби думати про те, що ти робитимеш – ти, певне, цього не зробиш.

– Ох, але як весело про це думати, – скрикнула Рiлла.

– Ти не думаеш нi про що, окрiм веселощiв, мавпеня, – терпляче зауважила панна Олiвер, помiтивши, яке красиве пiдборiддя в Рiлли. – Ну, а що ще робити в п’ятнадцять? Але ти ж не хочеш iти в коледж цього року?

– Нi… нiколи. Я не хочу. Менi все одно на всi цi науки й вчення, якими так переймаються Нан i Дi. П’ятеро з нас уже ходять в коледж. Цього точно досить. У кожнiй сiм’i мае бути неук. А я дуже навiть хочу бути неуком, якщо стану красивим, популярним i чудовим неуком. Я не можу бути розумною. У мене взагалi немае талантiв, а Ви й уявити не можете, як це зручно. Нiхто й не очiкуе, що я займатимуся тим, що менi не до душi. А ще я не зможу бути дружиною-домогосподаркою чи куховаркою. Я ненавиджу шити, прибирати, i якщо вже Сьюзан не змогла навчити мене пекти бiсквiти, нiхто не зможе. Тато каже, що я не працюю, навiть не пряду. Тому я, певне, польова лiлея[3 - Цитата з Євангелiя вiд Матвiя: «І про одяг чого ви клопочетесь? Погляньте на польовi лiлеi, як зростають вони, не працюють, анi не прядуть» (переклад І. Огiенка) – прим. пер.], – завершила Рiлла, знову смiючись.

– Ти надто молода, щоб запускати навчання взагалi, Рiлло.

– Ох, наступноi зими мама запише мене на курс читання. Вiдполiруе свiй ступiнь бакалавра. Я люблю читати, на щастя. Не дивiться на мене з таким сумом i несхваленням, люба. Я не можу бути розсудливою i серйозною… Усе для мене таке рожеве й веселкове. Наступного мiсяця менi виповниться п’ятнадцять… наступного року шiстнадцять… а через рiк сiмнадцять. Невже може бути щось чарiвнiше?

– Постукай по дереву, – напiвжартома, напiвсерйозно сказала Гертруда Олiвер. – Постукай, Рiлло-ма-Рiлло.




ІІІ. Мiсячна радiсть


Рiлла все ще мружила очi, лягаючи спати, тож здавалося, нiби вона усмiхаеться увi снi. Вона ще позiхала, потягувалася й посмiхалася Гертрудi Олiвер, яка прибула напередоднi ввечерi з Лоубрiджа, i, схоже, мала намiр залишитися на танцi в маяку Чотирьох Вiтрiв наступного вечора.

– Ось i новий день стукае у вiкно. Цiкаво, що ж вiн нам принесе.

Панна Олiвер ледь здригнулася. Вона нiколи не зустрiчала день з таким ентузiазмом, як Рiлла. Вона прожила достатньо, аби зрозумiти, що день може принести щось жахливе.

– Думаю, найкраще те, що днi не можна передбачити, – продовжила Рiлла. – Весело прокидатися в такий золотавий погожий ранок i думати, який сюрприз день вкладе вiн тобi до рук. Щоранку, перш нiж встати, я видiляю десять хвилин й уявляю собi день, безлiч прекрасних речей, якi можуть статися зi мною до вечора.

– Думаю, сьогоднi станеться щось дуже непередбачуване, – мовила Гертруда. – Сподiваюся, у новинах повiдомлять, що вiйнi мiж Нiмеччиною й Францiею вдалося запобiгти.

– О так, – розпливчасто вiдповiла Рiлла. – Це було б жахливо, думаю. Але на нас не надто вплине, так? Думаю, вiйна буде захопливою. Кажуть, англо-бурська вiйна була захопливою, але я, звiсно, нiчого не пам’ятаю з тих часiв. Панно Олiвер, що менi одягти сьогоднi ввечерi, бiлу сукню чи нову зелену? Зелена, звичайно ж, надто красива, але я боюся ii одягати на пляжнi танцi, щоб з нею чогось не сталося. І зробите менi якусь особливу зачiску? Нiхто з дiвчат Глена ще такоi зачiски не мав, то буде справжня сенсацiя!

– І як ти вмовиш маму вiдпустити тебе на танцi?

– Ох, Волтер ii вмовив. Вiн знав, якщо я не пiду – це розiб’е менi серце. То буде моя перша справдi доросла вечiрка, панно Олiвер, а я цiлий тиждень уже не можу заснути в передчуттi танцiв. Коли я побачила вранцi сонечко, пищати хотiлося вiд радостi. Було б жахливо, якби сьогоднi вночi падав дощ. Думаю, одягну зелену сукню, ризикну. Я хочу бути найвродливiшою дiвчиною на своiй першiй вечiрцi. До речi, ця сукня на цiлiсiнький дюйм довша, анiж бiла. А ще одягну срiблястi туфельки. Панi Форд прислала iх менi минулого Рiздва, а я ще не мала нагоди iх одягти. Вони наймилiшi. Ох, панно Олiвер, сподiваюся, що хлопцi запрошуватимуть мене на танець. Я ж просто помру вiд приниження, справдi, помру, якщо нiхто мене не запросить, i я стовбичитиму коло стiни весь вечiр. Звичайно, Карл i Джеррi не можуть танцювати, вони сини священника, але в будь-якому випадку доведеться покладатися на них, аби врятуватися вiд сорому.

– У тебе буде багато партнерiв, зберуться хлопцi з усiеi гаванi, та iх буде бiльше, нiж дiвчат.

– Добре, що я не донька священника, – засмiялася Рiлла. – Бiдна Фейт аж казиться, бо не наважиться танцювати ввечерi. Унi байдуже, звичайно. Вона нiколи не рвалася до танцю. Хтось сказав Фейт, що на кухнi приготують жувальнi гумки для тих, хто не танцюе. Треба було бачити ii обличчя. Вони з Джемом сидiтимуть весь вечiр, я думаю. А Ви знали, що нам усiм треба буде пiти до того маленького струмка бiля старого Будинку Мрii, а тодi плисти до маяка? Це ж буде просто божественно, правда?

– Коли менi було п’ятнадцять, я теж усе пiдкреслювала й перебiльшувала, – саркастично зауважила панна Олiвер. – Думаю, вечiрка для молодi мае бути приемною. А менi стане нудно. Нiхто з тих хлопцiв не стане танцювати з такою старою дiвою, як я. А Джем i Волтер запросять мене раз iз ввiчливостi. Тож не очiкуй вiд мене такого ж юного захоплення.

– А Вам було весело на своiй першiй вечiрцi, так, панно Олiвер?

– Нi. Просто жахливо. Я була бiдна, скромна, нiхто не запрошував мене до танцю, окрiм хлопчика, ще бiльш скромного й бiдного, анiж я. Вiн був таким незграбним, я просто його зненавидiла. І вiн навiть не запросив мене вдруге. У мене не було справжнього дiвоцтва, Рiлло. Сумна втрата. Ось чому я так хочу, аби твое дiвування було чудовим i щасливим. І сподiваюся, свою першу вечiрку ти все життя згадуватимеш iз задоволенням.

– Менi минулоi ночi наснилося, що я танцювала просто посеред якихось речей в кiмоно й тапках, – зiтхнула Рiлла. – Я прокинулася, скрикнувши вiд жаху.

– До речi, про сни… менi наснився один дивний сон, – мимоволi пригадала панна Олiвер. – То один iз тих чiтких снiв, якi менi iнодi сняться, не такi розмитi, як звичайнi сни… Вони чiткi й справжнi, наче то реальнiсть.

– Про що був той сон?

– Я стояла на сходах веранди, тут, в Інглсайдi, дивилася вниз на поля Глена. Раптом десь здалека я побачила могутню, срiблясту й блискучу хвилю, яка накривала iх. Вона наближалася…. Маленькi бiлi хвилi котилися одна за одною, наче тi, що накривають пiщанi береги. Глен накрило. Я подумала: «Звичайно, хвилi не пiдiйдуть впритул до Інглсайду» – але вони приступали все ближче й ближче… так стрiмко… перш нiж я змогла ворухнутися чи скрикнути, вони вже торкалися моiх нiг… i все зникло… залишилася тiльки бурхлива вода, у якiй потонув Глен. Я намагалася пiти назад… побачила кров на краю мокрого плаття… i я прокинулася… здригаючись. Не сподобався менi той сон. Якась зловiсна значущiсть того сну. Такi чiткi сни завжди «збуваються».

– Сподiваюся, то не про шторм, який наближаеться зi сходу, щоб зiпсувати вечiрку, – промимрила Рiлла.

– Безнадiйнi п’ятнадцять! – сухо зауважила панна Олiвер. – Нi, Рiлло-ма-Рiлло, не думаю, що наближаеться щось настiльки жахливе.

Кiлька днiв над Інглсайдом витала напруга. Тiльки Рiлла, поглинута власним життям, про це не здогадувалася. Лiкар Блайт був похмурим, майже нiчого не говорив, працюючи над газетою. Джем i Волтер з цiкавiстю чекали на всi новини, якi вiн приносив. Того вечора схвильований Джем розшукував Волтера.

– Ох, хлопче, Нiмеччина оголосила вiйну Францii. А це означае, що й Англiя воюватиме, можливо, а якщо воюватиме… а так, певне, i буде…. ну, тодi твiй сон про гру волинщика[4 - Волинщики – це солдати, якi iшли перед вiйськом та грали на волинцi (шотландський народний iнструмент), надихаючи вiйськових на боротьбу (прим. пер.).] нарештi здiйсниться.

– То не був просто сон, – повiльно промовив Волтер. – То було передчуття… видiння… Джеме, я справдi бачив його тодi ввечерi. А якщо Англiя таки воюва- тиме?

– Ну, тодi прийде наша черга iй допомагати, – радiсно закричав Джем. – Ми не можемо дозволити, щоб «стара сива матiр пiвнiчного моря»[5 - Уривок з вiрша Лаухлана Ватта «Сива матiр» (англ. «The Grey Mother») – прим. пер.] воювала сама, правда ж? Але ти не можеш пiти… тиф тебе зовсiм виснажив. Трохи соромно, еге ж?

Волтер не вiдповiв, сором це чи нi. Вiн мовчки дивився понад Гленом на блискучу голубу гавань.

– Ми дiти – якщо це торкнеться нашоi родини, доведеться вигризати зубами й кiгтями, – весело продовжив Джем, крутячи своi рудi кучерi в сильнiй худорлявiй загорiлiй руцi. Руки вродженого хiрурга, часто вiдмiчав про себе його тато. – Яка б то була пригода! Але думаю, Грей чи хтось iз цих обачних старих друзяк одумаеться в останнiй момент. Сором iм, якщо вони покинуть Францiю в бiдi. Якщо таки не покинуть, буде весело. Ну, час нам готуватися до гулянки.

Джем пiшов, насвистуючи «А волинщикiв сотня гей га, гей га»[6 - Уривок з шотландськоi пiснi «Сотня волинщикiв» (англ. «The Hundred Pipers»), у якому описуеться повстання якобiнцiв (1745).], а Волтер ще довго стояв на тому самому мiсцi, трiшки насупившись. Темрява й сум наступили так неочiкувано, як грiм посеред ясного неба. Ще кiлька днiв тому нiхто про таке й подумати не мiг. А тепер все здавалося зовсiм абсурдним. Знайдеться якийсь вихiд iз ситуацii. Вiйна – пекельна, жахлива, огидна… надто жахлива й надто огидна, аби вiдбуватися мiж цивiлiзованими нацiями у двадцятому столiттi. Одна лише думка про вiйну була огидною, а ii загроза красi життя робила Волтера нещасливим. Вiн не думатиме про це… викине з голови. Яким красивим був серпнево зрiлий Глен з вервечкою старих тiнистих садиб, оброблених лук i затишних садiв. Захiдне небо нагадувало велику золоту перлину. Десь далеко мiсячне сяйво освiтлювало блiду гавань. У повiтрi звучали вишуканi мелодii – сонливий свист вiльшанки, красивий i журливий тихий шепiт вiтру в листках пожовклих дерев, солодкаво-срiблястий шелест осикових тополь, якi витончено тремтiли серцеподiбними листочками, а з вiкон кiмнат, де дiвчата готувалися до танцiв, долинав смiх. Свiт занурився в гармонiю звукiв i кольорiв. Волтер думав про все це, про те, якою радiстю вони його наповнювали. «У будь-якому випадку, вони не припускають, що я можу пiти на фронт, – думав вiн. – Як казав Джем, всьому винен тиф».

Рiлла сперлася на вiкно, одягнена до танцiв. Жовтий братчик зiслизнув з ii волосся на пiдвiконня, наче золота зiронька. Вона марно намагалася зловити квiтку, але зрештою братчикiв було достатньо. Панна Олiвер сплела вiночок з братчикiв, щоб уквiтчати голову своеi улюбленицi.

– Як гарно й спокiйно… правда ж прекрасно? У нас буде iдеальний вечiр. Прислухайтесь-но, панно Олiвер, я добре чую старi дзвони з Веселковоi Долини. Вони там висять уже майже десять рокiв.

– Ця музика вiтру завжди нагадуе менi небесну мелодiю, яку Адам i Єва чули в «Раю» Мiльтона[7 - Маеться на увазi поема «Утрачений рай» Дж. Мiльтона (прим. пер.).], – вiдповiла панна Олiвер.

– Ми так веселилися у Веселковiй Долинi в дитинствi, – мрiйливо промовила Рiлла.

Нiхто уже не бавився у Веселковiй Долинi. Влiтку ввечерi там було дуже тихо. Волтер полюбляв ходити туди читати. Джем i Фейт часто там зустрiчалися, Джеррi й Нан завжди ходили туди, аби вести безперервнi голоснi суперечки й дискутувати на важливi теми, що, здавалося, було iхньою улюбленою розвагою. А Рiлла уподобала маленьку залiснену лощину, де вона полюбляла сидiти й мрiяти.

– Я мушу побiгти до кухнi, перш нiж пiти, показатися Сьюзан. Вона ж менi iнакше не пробачить.

Рiлла, освiтлюючи все довкруж своею красою, полетiла до затiненоi кухнi Інглсайду, де Сьюзан звично латала шкарпетки. Рiлла була вбрана в зелену сукню з маленькими рожевими вiночками ромашок, шовковi панчохи та срiбнi туфельки. На ii волоссi та кремовiй шийцi красувалися золотавi братчики. Вона була такою симпатичною, юною, яскравою, що навiть кузина Софiя Кроуфорд була змушена нею захоплюватися – а небагато було земних речей, якими захоплювалася кузина Софiя Кроуфорд. Кузина Софiя й Сьюзан помирилися чи то iгнорували стару ворожнечу вiдтодi, вiдколи кузина Софiя переiхала жити до Глена, а вiдтак вона завжди приходила до них у гостi ввечерi. Сьюзан не висловлювала свого захоплення вiд цих вiзитiв, адже кузина не була веселою спiврозмовницею.

– Деякi вiдвiдини називають гостинами, а деякi – вiзитами, панi лiкарко, люба, – якось мовила Сьюзан, тож можна здогадатися, що кузина Софiя належала до другого випадку.

У кузини Софii було видовжене, блiде обличчя, вкрите зморшками, довгий тонкий нiс, широкi тонкi вуста й дуже довгi блiдi руки, зазвичай смиренно складенi на чорному подолi. Усе в нiй здавалося довгим, тонким i блiдим. Вона похмуро глянула на Рiллу Блайт i сумно промовила:

– А це все волосся – воно твое?

– Звичайно, – обурено заявила Рiлла.

– Ох, ну добре! – зiтхнула кузина Софiя. – Для тебе краще, якби то було не твое волосся! Така кiлькiсть волосся забирае в тебе силу. То дзвiночок туберкульозу, як я чула, але сподiваюся, у твоему випадку такого не буде. Думаю, ви всi танцюватимете сьогоднi ввечерi й сини священника, певне, теж. Хiба сподiваюся, що його доньки так далеко не зайдуть. Ох, ну, я нiколи не схвалювала тi танцi. Знаю одну дiвчину, яка одного разу замертво впала пiд час танцю. Як хтось взагалi пiсля такого може танцювати, не розумiю.

– А вона коли-небудь затанцювала знову? – зухвало спитала Рiлла.

– Я ж сказала, вона впала замертво. Звичайно ж, вона нiколи бiльше не танцювала, бiдолашне створiння. То Кiркi з Лоубрiджа. Ти ж не пiдеш ось так з неприкритою шиею?

– Вечiр теплий, – запротестувала Рiлла. – Але я одягну шаль, коли ми будемо плисти.

– Якось одного разу сорок рокiв тому переповнений молодими людьми човен плив гаванню. То була така ж нiч, як оце сьогоднi, – сумно повела кузина Софiя, – то вони перекинулися й потонули, усi до одного. Сподiваюся, сьогоднi ввечерi нiчого такого не станеться. А ти щось робиш з веснянками? Сiк подорожника дуже помiчний, як виявилося.

– Я певна, ти знавець веснянок, кузино Софiе, – Сьюзан кинулася захищати Рiллу, – у тебе в дитинствi iх було бiльше, нiж у жаб. Веснянки Рiлли з’явилися тiльки цього лiта, а от твоi вчасно-невчасно на тому ж мiсцi, i колiр твоiх веснянок не такий, як у неi. Рiлло, у тебе справдi чарiвний вигляд, а яка зачiска! Але ти ж не збираешся йти до гаванi в цих туфельках, правда?

– Ох, нi. Я взую старi мешти, щоб дiйти до гаванi, а своi туфельки понесу в руках. Тобi подобаеться моя сукенка, Сьюзан?

– Вона нагадуе менi плаття, яке я одягала в юностi, – зiтхнула кузина Софiя, перш нiж Сьюзан змогла вставити хоч слово. – Зелене плаття з рожевими квiтками, i з рюшами вiд талii додолу. Ми свого часу такi приталенi речi не носили, не те що сучаснi дiвчата. Ех, часи змiнюються i, боюся, зовсiм не на краще. Я в той вечiр зробила в ньому добрячу дiрку, а хтось ще розлив на сукню горнятко чаю. І знищив ii повнiстю. Сподiваюся, нiчого подiбного з твоiм платтям не станеться. Але сукня мала б бути довшою, я оце собi думаю… твоi ноги страшенно довгi й худi.

– Панi лiкарка Блайт не схвалюе, щоб малi дiвчатка одягалися, як дорослi, – строго вiдповiла Сьюзан, все намагаючись дорiкнути кузинi Софii. Але Рiлла почувалася ображеною. Мала дiвчинка! Справдi! Вона вибiгла з кухнi, вражена в самiсiньке серце. Наступного разу вона не спускатиметься вниз, аби показатися Сьюзан… Сьюзан, яка вважае, що до шiстдесяти ти не дорослий! А ще та жахлива кузина Софiя з ii шпигачками про веснянки й ноги! Яке дiло цiй старiй… старiй каланчi базiкати, що в кого довге й худе? Рiлла вiдчула, як вiтром здуло все задоволення, ii вечiр затьмарено й зiпсуто. У неi на зубах залишилася оскома, вона могла тiльки сидiти й плакати.

Проте згодом хороший настрiй повернувся, i вона вже прямувала з веселою юрбою на зустрiч вогникам Чотирьох Вiтрiв.

Блайти залишили Інглсайд у полонi меланхолiйноi музики завивань собаки Понедiлка, якого закрили в сараi, аби вiн не став нежданим гостем на танцях. Вони забрали Мередiтiв з села, а iншi приедналися до них на шляху до гаванi. Мерi Венс, вбрана в блискучий голубий креп з мереживною накидкою поверх сукнi, вийшла з ворiт панни Корнелii й приедналася до Рiлли та панни Олiвер, що йшли разом i привiтали ii не надто тепло. Рiллi не подобалася Мерi Венс. Вона так i не забула того принизливого дня, коли Мерi гналася за нею через усе село й дражнила сухою трiскою. Правду кажучи, Мерi Венс не була надто популярною, проте iм подобалося ii товариство – у неi був такий гострий язик, що вiд того перцю, який вона додавала до розмови, важко було втриматися.

– Мерi Венс – то наша звичка, ми просто не можемо пiти без неi, навiть якщо страшенно на неi розлюченi, – якось зауважила Дi Блайт.

Натовп розбилися на пари. Джем, звiсно ж, йшов поряд з Фейт Мередiт, а Джеррi Мередiт з Нан Блайт. Дi та Волтер простували разом, поглинутi конфiденцiйною розмовою, чому Рiлла дуже заздрила.

Карл Мередiт йшов з Мiрандою Прайор, радше щоб насолити Джо Мiлгрейву. Усi знали, що Джо дуже вже подобалася вищезгадана Мiранда, але через свою сором’язливiсть вiн не мiг до неi пiдступитися. Джо мiг би зiбрати всю свою хоробрiсть в кулак i пройтися з Мiрандою, якби нiч була темна, але тут, при мiсячному свiтлi, вiн не наважувався. Вiдтак хлопець плентався за процесiею й думав, що залюбки сказав би Карлу Мередiту те, що не можна людинi висловити[8 - Цитата з Бiблii: «чув вiн слова невимовнi, що не можна людинi iх висловити», використано переклад І. Огiенка (прим. пер.).]. Мiранда була донькою Вусаня-з-мiсяця. Татова непопулярнiсть на неi не поширилася, але й вона не надто далеко втекла. Блiде, звичайнiсiньке маленьке створiння, що звикло нервово хихотiти. У неi було срiблясте свiтле волосся, очi, як двi порцеляновi блакитнi орбiти, так, наче ii ще в дитинствi до смертi налякали, а вона так i не оговталася. Вона б краще пройшлася з Джо, анiж з Карлом, з яким iй не було надто затишно. Та й це почесно йти поруч з хлопцем, що вчиться в коледжi та ще i е сином пастора.

Ширлi Блайт прямував з Юною Мередiт, обое простували мовчки, така вже в них була натура. Ширлi – шiстнадцятирiчний хлопчина, спокiйний, чуйний, задумливий, жартiвливий. Вiн все ще був «маленьким смуглявим хлопчиком» Сьюзан. У нього було русяве волосся, карi оченята й чиста загорiла шкiра. Йому подобалося йти з Юною Мередiт, адже вона нiколи не змушувала його говорити й не обтяжувала його своiм торохкотiнням. Уна була такою ж милою й скромною дiвчинкою, як в часи Веселковоi Долини, ii великi темно-синi оченята все ще зберегли мрiйливiсть i чистий розум. У неi була потайна, добре схована прихильнiсть до Волтера Блайта, про яку нiхто й не здогадувався. Окрiм Рiлли. Рiлла це пiдтримувала й хотiла, аби Волтер вiдповiв взаемнiстю. Уна подобалася iй бiльше, анiж Фейт, чия краса та впевненiсть затьмарювала iнших дiвчат. А Рiлла зовсiм не хотiла, аби ii хтось затьмарював.

Але тепер вона була дуже щаслива. Так приемно було простувати з друзями темною, слабо освiтленою дорогою, оточеною маленькими ялинами та соснами, чий бальзам наповнював усе навколо ароматами смоли. Луги, освiтленi сонцем, ховалися за захiдними пагорбами. Перед ними вiдкрилася залита свiтлом гавань. У маленькiй церквi над гаванню задзвенiв дзвiн, темрявою полилася протяжна мелодiя. Затоку заповнило срiблясто блакитне свiтло. Усе було таким прекрасним – чисте повiтря з соленим присмаком, бальзам ялин, смiх друзiв. Рiлла любила життя – його цвiт i блиск. Вона любила ритм музики, гул веселоi розмови; вона хотiла йти цiею срiблястою затiненою дорогою вiчно. То була ii перша вечiрка, тож вона прекрасно проведе там час! У свiтi не було чим перейматися… навiть веснянками й довгими ногами… хiба що трiшки побоюватися, що нiхто не запросить ii до танцю. Як добре й прекрасно просто жити… у своi п’ятнадцять… бути красивою. Рiлла захоплено вдихнула… i рiзко завмерла. Джем розказував Фейт якусь iсторiю… щось про подii Балканськоi вiйни.

– Лiкар втратив обидвi ноги… iх просто роздробило до пульпи… його залишили вмирати на полi бою. А вiн повз вiд одного чоловiкова до iншого, до всiх, хто був навколо… Скiльки мiг. Вiн зробив усе можливе, щоб полегшити iхнi страждання… зовсiм не думав про себе… вiн саме намагався накласти пов’язку на ногу якогось чоловiка, коли його застала смерть. Вони знайшли його там, мертвi руки лiкаря все ще мiцно тримали пов’язку, кровотеча зупинилася, а життя того чоловiка було врятоване. Вiн герой, правда ж, Фейт? Я кажу, коли я тiльки про це прочитав…

Джем i Фейт вiдiйшли далi, iх уже було не чути. Гертруда Олiвер раптово здригнулася. Рiлла спiвчутливо стиснула ii руку.

– Правда страшно, панно Олiвер? Не знаю, чому Джем у час, коли всi веселяться, розказуе такi жахливi речi.

– Думаеш, страшно, Рiлло? А я вважаю, що це прекрасно… красиво. Така iсторiя змушуе соромитися тих, хто коли-небудь сумнiвався в людськiй природi. Вчинок цього чоловiка – величний. Ось як людство вiдповiдае iдеалу самопожертви. Не знаю, чому я здригнулася. Вечiр доволi теплий. Можливо, хтось iде в темрявi, а зорянисте мiсце стане йому могилою. Отаке пояснення старим забобонам. Ну, не думатиму про це в такий гарний вечiр. Знаеш, Рiлло, коли надходить вечiр, я завжди тiшуся, що живу в селi. Ми вiдчуваемо справжнiй шарм ночi, чого мiстянам нiколи не зрозумiти. Кожний вечiр у селi – красивий, навiть у час штормiв. Я люблю дикий вечiрнiй шторм на цьому старому березi морськоi затоки. А в такий вечiр, як цей – усе аж надто красиве… вечiр належить молодостi, краiнi мрiй, а я цього трiшки боюся.

– Менi здаеться, наче я частинка цього всього, – мовила Рiлла.

– Ох, так, ти ще надто юна, аби не боятися iдеальних речей. Ну, ось ми й бiля Будинку Мрiй. Вiн цього лiта пустуе. Форди не приiхали?

– Пан та панi Форд i Персiс нi. Кеннет приiхав, але залишився в маминих знайомих – за гаванню. Ми його й краем ока цього лiта не бачили. Вiн трошки кульгае, тому й не виходить часто.

– Кульгае? Що з ним сталося?

– Поламав щиколотку пiд час футбольноi гри минулоi осенi й пролежав усю зиму. Вiн вiдтодi трiшки кульгае, але вже йде на поправку, тож скоро все буде добре. Вiн лише двiчi приiжджав до Інглсайду.

– Етел Рiз вiд нього просто шаленiе, – зауважила Мерi Венс. – Вона не розумiе, що вiн не про неi птаха. Вiн якось ввечерi пройшовся з нею пiсля служби божоi з церкви до гаванi, а вона вiдтодi несе себе так, що аж нудить. Так, наче хлопець з Торонто, на кшталт Кена Форда справдi думатиме про таку селянку, як ця Етел!

Рiлла спалахнула. Їй було байдуже, хай той Кеннет Форд хоч десятки разiв iшов додому з Етел Рiз… байдуже! Їй тепер було на нього байдуже. Вiн набагато старший за неi. Вiн приятелював з Нан, Дi й Фейт, а на неi, Рiллу, дивився, як на дитину, яку вiн помiчав, тiльки коли хотiв подражнитися. Вона ненавидiла Етел Рiз, а Етел Рiз ненавидiла ii…. завжди ненавидiла ii, вiдколи Волтер у той горезвiсний день вiдлупцював Дана у Веселковiй Долинi. Але чому ж вона повинна думати, що не варта Кеннета Форда тiльки тому, що вона – дiвчина з села? А от Мерi Венс була ще тою плiткаркою, вона тiльки й думала, хто з ким вертався додому!

На березi гаванi нижче Будинку Мрiй розташувався невеликий пiрс, до якого й пришвартувалися два човни. Одним човном керував Джем Блайт, а iншим – Джо Мiлгрейв, який знав усе про човни й за всяку цiну хотiв, аби Мiранда Прайор це помiтила. Вони змагалися, пливучи гаванню, але човен Джо перемiг. Все бiльше й бiльше човнiв наближалися з Гарбоу Гед, перетинаючи гавань i пливучи в захiдному напрямку. Усюди лунав смiх. Велика бiла вежа Чотирьох Вiтрiв розливалася вогнями, поки маяк обертався навколо й спалахував свiтлом над iхнiми головами. Сiм’я з Шарлоттауна, родичi наглядача маяка збиралися у свiтлi маяка, адже вони органiзовували вечiрку й запросили юних мешканцiв Чотирьох Вiтрiв, Глен Сент Мерi та узбережжя. Поки човен Джема погойдувався бiля маяка, Рiлла вiдчайдушно скинула черевики й пiрнула в срiблястi туфельки за спиною панни Олiвер. Швидко окинувши все оком, Рiлла зауважила, що на вбитих у скелi сходах, освiтлених китайськими лiхтариками, вишикувалися хлопцi, а вона ну нiяк не зможе зiйти цими сходами в тих важких черевиках, якi мама змусила ii одягнути для тiеi дороги. Туфельки страшенно тиснули, але нiхто про це нiколи б не здогадався, адже Рiлла йшла по сходах, усмiхаючись, ii м’якi темнi очi допитливо блищали, а кругленькi кремовi щiчки розцвiли. Щойно вона вийшла наверх, звiдки вiдкривався вид на гавань, хлопець запросив ii до танцю, а уже через хвилину вони були в павiльйонi, збудованому бiля маяка спецiально для танцiв. То була чарiвна мiсцина, зверху, наче дахiвка, зiгнулися ялинковi гiлочки, усюди висiли лiхтарi. Позаду мерехтiло море, злiва гребенi й впадини пiщаних дюн освiтлювало мiсячне сяйво, справа розмiстився скелястий берег, вкритий чорнильними тiнями й кришталевими затоками. Рiлла та ii партнер пурхали помiж iншими парами танцiвникiв, вона глибоко вдихнула вiд задоволення. Яку магiчну музику створював Нед Бурр з Верхнього Глена своею скрипкою – то була загадка, але звуки були такi, наче чарiвнi флейти зi староi казки змушували всiх слухачiв кидатися в танок. Який прохолодний i свiжий бриз вiяв iз затоки, яким бiлим i прекрасним мiсячним сяйвом освiтлювалося все довкола. То було життя… чарiвне життя! Рiлла почувалася так, наче ii нiжки, як i серце, отримали крила!




IV. Звук волинки


Перша вечiрка Рiлли пройшла з трiумфом, принаймнi так здавалося спочатку. У неi було стiльки партнерiв, що доводилося дiлити танцi. Їi срiблястi туфельки, здавалося, самi пурхали над танцмайданчиком, хоча й продовжували муляти пальцi та вкривати п’ятки пухирцями, та це не завадило отримати цiлковите задоволення вiд вечiрки. Етел Рiз на десять жахливих хвилин вивела ii з павiльйону й iз властивою iй удаваною усмiшкою прошепотiла, що ii сукенка розiйшлася ззаду, а на воланi з’явилася пляма. Нещасна Рiлла кинулася до кiмнати маяка, яку на час вечiрки переобладнали пiд жiночу кiмнату, i виявила, що та пляма була невеличкою цяткою вiд трави, а дiрка – звичайною малесенькою дiрочкою, де розчепився гачок. Ірен Говард його защепила й обдарувала Рiллу солодкими поблажливими комплiментами. Рiлла вiдчувала тепло доброзичливостi Ірен. То була дев’ятнадцятирiчна дiвчина з Верхнього Глена, якiй, схоже, подобалося товариство молодших дiвчат. Злiснi дiвочi язики подейкували, що це все тому, що вона не вiдчувае серед них конкурентiв. Але Рiлла вважала, що Ірен – доволi миловидна, i любила ii за цю опiку. Ірен була красива й стильна, вона божественно спiвала й кожну зиму проводила за уроками музики в Шарлоттаунi. Їi тiтка жила в Монреалi й надсилала iй чарiвну одiж. Кажуть, у неi була сумна iсторiя любовi… нiхто не знае, що саме сталося, але дуже таемниче на це натякали. Рiлла вiдчувала, що комплiменти Ірен у той вечiр буквально коронували ii. Вона весело повернулася назад у павiльйон i ненадовго затрималася бiля лiхтарiв коло входу, виглядаючи танцюристiв. Коротка пауза серед натовпу дозволила iй на мить побачити Кеннета Форда, який стояв з iншого боку.

Серце Рiлли завмерло… о, навiть якщо це й фiзiологiчно неможливо, вона подумала, що таки завмерло. Врештi-решт, вiн стояв там. Вона зробила висновок, що вiн не пiдiйде – хоча, хiба не байдуже? Чи побачить вiн ii? Чи зверне на неi увагу? Звичайно, вiн не запросить ii на танець – на це марно й сподiватися. Вiн думав, що вона просто звичайна дитина. Ще три тижнi тому називав ii «Павуком», коли якось ввечерi приiхав до Інглсайду. Вона тодi плакала зверху на сходах i ненавидiла його. Але серце ii завмерло, коли вона побачила, як вiн перетинае павiльйон i йде iй на зустрiч. То вiн iде до неi… справдi?… справдi?… так, справдi! Вiн дивився на неi… вiн був тут, бiля неi… вiн уважно дивився на неi зверху вниз, а в його темно-сiрих очах було щось таке, чого Рiлла нiколи ранiше не бачила. Ох, несила витримати! Вечiр тривав, як i ранiше… навколо кружляли пари танцiвникiв, а хлопцi, якi не могли знайти собi партнерок, вешталися павiльйоном, десь на скелях обiймалися нiжнi парочки… нiхто, здавалося, не розумiв, яка дивовижна рiч щойно сталася!

Кеннет був високим хлопчиною, гарним на вигляд з якоюсь безтурботною витонченiстю, на фонi якого iншi хлопцi виглядали незграбно й дивакувато. Казали, вiн був надзвичайно розумним, його оточували мiськi хлопчаки та студенти унiверситету. Вiн ще мав репутацiю серцеiда. Але що йому дiсталося, так це смiх, оксамитовий голос, перед яким не могло встояти жодне дiвоче серце, i небезпечне вмiння слухати так, наче вiн все життя чекав саме на цi слова.

– Рiлла-ма-Рiлла? – спитав вiн низьким голосом.

– Авзеш, – вiдповiла Рiлла й одразу пошкодувала, що не може кинутися зi скель маяка чи просто безслiдно зникнути з цього глузливого свiту.

Рiлла шепелявила в ранньому дитинствi, але то було давно. Тiльки коли вона переживала або напружувалася, шепелявлення поверталося. Вона не шепелявила вже цiлий рiк, а саме в цей момент, коли вона так хотiла виглядати дорослою й витонченою, треба було прошепелявити, як дитина! Яке приниження, вона вiдчувала, як сльози ось-ось потечуть з ii очей. Наступноi хвилини вона буде… ревiти… так, просто ревiти… вона хотiла, щоб Кеннет пiшов геть… от би вiн взагалi не пiдходив до неi! Вечiрка зiпсута. Усе перетворилося в порох i попiл.

А вiн назвав ii «Рiлла-ма-Рiлла»… не «Павук» чи «Дитя» чи «Кiшка», як називав ii, вiдколи помiтив. Вона зовсiм не заперечувала, що вiн використав ласкаве прiзвисько Волтера. У його низькому пестливому голосi воно звучало красиво, з легким наголосом на «ма». Як гарно було б, якби вона не осоромилася. Вона не наважувалася пiдняти очi, боячись побачити насмiшку в його очах. Вiдтак вона втупилася вниз. Їi вii були дуже довгi й темнi, повiки – виразнi й кремовi, тож ефект вiд того погляду був дивовижний i провокативний. Кеннет вiдмiтив, що Рiлла Блайт, зрештою, стане найкрасивiшою серед iнглсайдських дiвчат. Вiн хотiв, аби вона подивилася догори, хотiв спiймати знову той короткий, стриманий запитальний погляд. Не було жодних сумнiвiв, що на вечiрцi вона була найчарiвнiшою.

Що вiн сказав? Рiлла просто не повiрила власним вухам.

– Потанцюемо?

– Авжеж, – вiдповiла Рiлла.

Вона промовила це з таким рiшучим намiром не шепелявити, що слова просто вилетiли з ii рота. Знову з’явився хороший настрiй. Згода прозвучала так смiливо… так нетерпляче… наче вона була готова на нього стрибнути! Що вiн про неi подумае? Ох, якi страшнi речi трапляються, коли дiвчина просто хоче проявити себе якнайкраще?

Кеннет провiв ii помiж iнших танцiвникiв.

– Думаю, моя щиколотка дозволить протанцювати принаймнi один танок, – промовив вiн.

– Як твоя щиколотка? – спитала Рiлла.

Ох, чому вона не спитала щось iнше? Вона знала, йому набридли постiйнi розпитування про щиколотку. Чула, як вiн жалiвся в Інглсайдi – чула, як вiн говорив Дi, що носитиме на грудях плакат, аби повiдомити усiм, що вiн iде на поправку. А тепер вона взяла й спитала про це знову.

Кеннет втомився вiд розпитувань про свою щиколотку. Але його не так часто питали про це губки з такою милою привабливою ямочкою над ними. Можливо, саме тому вiн дуже терпляче вiдповiв, що йде на поправку й щиколотка його турбуе все менше, якщо не ходити чи стояти надто довго.

– Кажуть, що згодом вона буде такою сильною, як нiколи, але доведеться вiдмовитися вiд гри в футбол цiеi осенi.

Вони танцювали разом, а Рiлла не помiчала, з якою заздрiстю дивилася на неi кожна дiвчина в залi. Пiсля танцю вони пiшли по сходах на скелях, Кеннет знайшов невеличку рiвнинну стежку мiж скелями, наче тунель, яким вони й пройшлися до узбережжя. Вони гуляли берегом, допоки щиколотка Кеннета не нагадала про себе, а вiдтак сiли посеред дюн. Кеннет говорив з нею так, як iз Нан та Дi. Рiлла, не зумiвши перебороти незрозумiлу сором’язливiсть, була не надто говiрка й думала, що вiн вважатиме ii страшенно дурною, але поза тим усе було чарiвно – вишуканiсть мiсячноi ночi, сяйво моря, крихiтнi маленькi хвильки, що накочувалися на пiсок, прохолодний дивний нiчний вiтер, що тихо виспiвував в травi на гребнi дюн, i далека музика, що солодко витала над каналом.

– Веселий ритм мiсячного сяйва для веселощiв русалок, – м’яко процитував Кеннет один iз Волтерових вiршiв.

Вiн i вона наодинцi серед чар звукiв та пейзажiв! От би ще туфельки так не натирали! І якби вона говорила трiшки розумнiше, як панна Олiвер… ба, якби хоча б говорила так, як до iнших хлопцiв! Але слова не приходили, вона могла тiльки слухати й знову й знову мимрити коротенькi звичнi фрази. Можливо, ii мрiйливi очi, впадинка над губами та витончене горло красномовно говорили замiсть неi. У будь-якому випадку, Кеннет не поспiшав пропонувати повертатися назад, а коли вони таки повернулися, вечеря була в самому розпалi. Вiн знайшов для неi мiсце бiля вiкна на кухнi маяка, сiв поруч на пiдвiконня, поки вона iла морозиво й торт. Рiлла дивилася поперед себе, думаючи, як гарно пройшла ii перша вечiрка. Вона ii нiколи не забуде. Кiмната вiдлунювала смiхом i жартами. Красивi молодi оченята виблискували й сяяли. З павiльйону долинала мелодiя скрипки та ритмiчнi па танцiвникiв.

Але серед групи хлопцiв, що зiбралися бiля дверей i схвильовано щось обговорювали, було неспокiйно. Молодий юнак пробився крiзь юрбу й став бiля порогу, похмуро дивлячись вперед. То був Джек Елiот з того краю гаванi… студент медичного факультету унiверситету Макгiлла, тихий хлопець, не надто зацiкавлений у соцiальному життi. Його запросили на вечiрку, але не надто розраховували на його прихiд, адже йому треба було iхати того дня до Шарлоттауна, а повернутися звiдти вiн мав пiзно. Але вiн був тут… тримаючи в руках згорнуту газету.

Гертруда Олiвер визирнула з-за рогу, подивилася на нього й знову здригнулася. Врештi-решт, вона все-таки насолоджувалася вечiркою, адже зустрiлася зi знайомим з Шарлоттауна, який, бувши нетутешнiм i значно старшим за бiльшiсть гостей, почувався зайвим i з радiстю склав компанiю цiй розумнiй дiвчинi, яка говорила про все, що коiлося у свiтi та рiзноманiтнi подii iз завзяттям i енергiйнiстю справжньоi людини. Насолоджуючись приемним товариством, вона й зовсiм забула про всi негаразди того дня. Тепер вони раптом повернулися до неi. Якi новини принiс Джек Елiот? У пам’ятi раптом спливли рядки з вiрша «гулянки звуки гупають вночi»… «Та раптом – вслухайтеся! – то похороннi дзвони!»[9 - Цитати з поеми Джорджа Байрона «Паломництво Чайльда Гарольда» у перекладi В. Богуславськоi (прим. пер.).]… чому вона згадала про це зараз? Чому Джек Елiот замовк… так, наче йому не було що сказати? Чому вiн просто стовбичив тут, пильно вдивляючись з важливим виглядом?

– Спитай його… спитай його, – гарячково звернулася вона до Аллана Далi. Але хтось уже спитав. Раптом у кiмнатi запала тиша. Мелодiя скрипки знадвору змовкла, там теж запала тиша. Здалеку до них долинав стогiн затоки… з Атлантичного океану наближався шторм. Дiвочий смiх долинав зi скель й одразу розсiювався, наче злякавшись раптовоi тишi.

– Англiя сьогоднi оголосила вiйну Нiмеччинi, – повiльно промовив Джек Елiот. – Щойно я поiхав з мiста, прийшла ця телеграма.

– Боже, допоможи! – прошепотiла Гертруда Олiвер, затамувавши подих. – Мiй сон… мiй сон. Перша хвиля, – вона подивилася на Аллана Далi й спробувала посмiхнутися.

– Це Армагедон? – спитала вона.

– Боюся, що так, – серйозно мовив вiн.

Навколо вибухнув хор вигукiв… Здебiльшого легке здивування й iнтерес. Мало хто зрозумiв важливiсть цього повiдомлення… ще менше розумiли, що це означае для них. Незабаром танцi поновилися, а задоволений гул був таким голосним, як нiколи. Гертруда й Аллан Далi стиха стурбовано обговорювали новини. Волтер Блайт зблiд i покинув кiмнату. Надворi вiн зустрiв Джема, що поспiшно пiдiймався сходами.

– Джеме, ти чув новини?

– Так. Волинщик наближаеться. Ураааа! Я знав, що Англiя не залишить Францiю в бiдi. Я намагався вмовити капiтана Йосiя пiдняти прапор, але вiн сказав, що до сходу сонця не варто. Джек сказав, що завтра збиратимуть добровольцiв.

– Скiльки шуму з нiчого, – зневажливо промовила Мерi Венс, коли Джем пiшов. Вона сидiла з Мiллером Дугласом на сiтях для лобстера, не те, що не романтичне, ще й вкрай незручне мiсце для сидiння. Але Мерi й Мiллер почувалися страшенно щасливими, сидячи на ньому. Мiллер Дуглас був рослий, дужий неотесаний хлопчина, який вважав язик Мерi Венс надзвичайно обдарованим, а ii невиннi очi-зiрки – чи не найбiльшими в окрузi. Обое не мали анi найменшого поняття, чому це Джем Блайт хотiв вивiсити прапор на маяку.

– Ну i що, буде вiйна в Європi чи нi? Я певна, нас це не стосуеться.

Волтер подивився на неi й висловив ще одне дивне пророцтво:

– Перш нiж ця вiйна закiнчиться, – чи то сказав, чи що промимрив крiзь зуби Волтер, – ii вiдчуе кожен чоловiк, жiнка й дитина Канади… ти, Мерi, це вiдчуеш… вiдчуеш просто у своему серцi. Ти втиратимеш сльози над кров’ю цiеi вiйни. І прийде волинщик… вiн гратиме, поки кожен куточок свiту не почуе його жахливоi непереборноi музики. Пройдуть роки, перш нiж смерть закiнчить свiй танок… роки, Мерi. У тi роки розiб’еться мiльйони сердець.

– Байки! – вiдповiла Мерi, яка завжди так казала, коли не знала, що вiдповiсти.

Вона зовсiм не розумiла, що мав на увазi Волтер, але почувалася дуже незручно. Волтер Блайт завжди казав якiсь дивнi речi. Цей його старий волинщик… вона не чула про нього ще з тих часiв, коли вони грали у Веселковiй Долинi… а тепер вiн знову з’явився тут. Словом, не подобалися iй цi загальнi фрази.

– Ти часом не перебiльшуеш, Волтере? – спитав Гарвi Кроуфорд, який саме пiдiйшов до них. – Ця вiйна не триватиме роками… завершиться через мiсяць чи два. Англiя зiтре Нiмеччину з карти й оком не змигне.

– Думаеш, що вiйна, до якоi Нiмеччина готувалася двадцять рокiв, закiнчиться через кiлька тижнiв? – емоцiйно промовив Волтер. – Це не якась мiзерна битвочка на Балканах, Гарвi. Це боротьба на смерть. Нiмеччина або завоюе, або помре. А ти знаеш, що станеться, якщо вона завоюе? Канада стане нiмецькою колонiею.

– Думаю, перед цим станеться ще кiлька речей, – здвигнувши плечима, мовив Гарвi. – Британський вiйськово-морський флот переможе. А в усьому iншому, ми з Мiллером зiтремо iх у порох, правда ж, Мiллер? Жоднi нiмцi не посягнуть на нашу Вiтчизну, еге?

Гарвi, смiючись, побiг вниз сходами.

– Чесно, я думаю, цi хлопцi плетуть якiсь нiсенiтницi, – роздратовано мовила Мерi Венс.

Вона встала й потягла Мiллера до скелястого пляжу. Їм нечасто вдавалося поговорити, Мерi постановила, що не дасть собi зiпсути вечiр дурними базiканнями Волтера Блайта про всяких волинщикiв, нiмцiв й iншi абсурднi речi. Вони залишили Волтера стояти наодинцi бiля сходiв на скелi й дивитися на красу Чотирьох Вiтрiв, якi його замисленi очi зовсiм не помiчали.

Найкращi моменти вечора для Рiлли також закiнчилися. Одразу пiсля оголошення Джека Елiота вона розумiла, що Кеннет про неi бiльше не думае. Вона раптом вiдчула самотнiсть i сум. А то було гiрше, анiж якби вiн взагалi ii не помiтив. Невже таке життя – щойно стаеться щось приемне, щойно ти отримуеш цю радiсть, воно вислизае з твоiх рук? Рiлла пафосно зауважила про себе, що покидала вечiрку значно дорослiшою, анiж iшла. Можливо, це правда… можливо, таки подорослiшала. Хтозна? Не варто смiятися над муками юностi. Вони – страшнi, адже молодiсть ще не знае, що «i це пройде». Рiлла зiтхнула й пожалiла, що зараз не може виплакатися в подушку в себе вдома.

– Втомилася? – спитав Кеннет, м’яко, але байдуже… ох, як байдуже.

Йому справдi було байдуже, втомлена вона чи нi, подумала Рiлла.

– Кеннете, – наважилася спитати вона, – ти ж не думаеш, що ця вiйна матиме якесь значення для нас у Канадi, правда?

– Значення? Звичайно ж, матиме для тих щасливих хлопцiв, якi зможуть взяти в нiй участь. Я не зможу… дякуючи своiй пошкодженiй щиколотцi. Невезуха, я так кажу.

– Не розумiю, чому ми повиннi брати участь у битвах Англii, – скрикнула Рiлла. – Вона цiлком може справитися сама.

– Проблема не в цьому. Ми – частина Британськоi iмперii. Це питання спiвдружнiсть. Ми повиннi стояти горою одне за одного. А найгiрше, що вiйна закiнчиться, перш нiж я зможу хоч якось долучитися.

– Ти хочеш сказати, що справдi б пiшов у рядах добровольцiв, якби не твоя щиколотка? – недовiрливо спитала вона.

– Звичайно ж, пiшов. Побачиш, тисячi пiдуть. Б’юсь об заклад, Джем пiде… Волтер ще надто слабкий для цього, думаю. І Джеррi Мередiт… вiн пiде! А я ще переживав, що не гратиму в футбол цього року.

Рiлла була надто здивованою, аби щось вiдповiсти. Джем… i Джеррi! Нiсенiтницi! Тато й пан Мередiт цього нiколи не дозволять. Вони ще коледж не закiнчили. Ох, чому ж Джек Елiот не приберiг цi новини при собi?

Марк Воррен пiдiйшов i запросив ii на танець. Рiлла пiшла, знаючи, що Кеннету байдуже, пiде вона чи залишиться. Ще годину тому на пiщаному пляжi вiн дивився на неi так, наче вона була для нього всiм свiтом. А тепер стала нiким. Його думки поглинула Велика Гра, яку iмперii зiграють на вкритих кров’ю полях… Гра, у якiй жiноцтво не зможе взяти участь. Жiнкам, думала нещасна Рiлла, доведеться сидiти й заливатися слiзьми вдома. Але усе це – дурiсть. Кеннет не пiде… вiн сам визнав… Волтер не зможе… дякувати Богу…а Джем i Джеррi мають хоч крихту розуму. Вона не хвилюватиметься… вона насолоджуватиметься вечором. Але яким дивним був Марк Воррен! Як вiн невмiло виконував па! Ну чому, Бога ради, цi хлопцi намагаються танцювати й не знають азiв танцю? І в кого взагалi ноги такi великi, як човни? От вiн ще й врiзався з нею в когось! Нiколи бiльше вона з ним не танцюватиме!

Вона танцювала з iншими, хоча увесь запал десь зник, i вона вiдчула, як боляче натерли ноги ii туфельки. Кеннет, схоже, пiшов… принаймнi його нiде не було видно. Їi першу вечiрку зiпсовано, хоча певний час вона здавалася прекрасною. Голова болiла…ноги горiли. Але найгiрше було попереду. Вона спускалася вниз зi своiми друзями, що жили по той бiк гаванi, до скелястого пляжу, де вони всi ще затрималися на кiлька танцiв. Було прохолодно й приемно, усi втомилися. Рiлла сидiла тихо, не беручи участi у жвавiй розмовi. Вона була рада, коли хтось гукнув, що човни вiдправляються на iнший бiк гаванi. З маяка долинали звуки смiху. Кiлька пар ще кружляли в павiльйонi, проте натовп розвiявся. Рiлла оглянулася, шукаючи групу Глена. І не побачила нiкого. Вона побiгла до маяка. Там теж нiкого з Глена не було. Налякана, вона кинулася до сходiв на скелях, до пiднiжжя яких поспiшали гостi з того берега гаванi. Вона могла розгледiти човни внизу… де Джем?… де Джо?

– Ну, Рiлло Блайт, я думала, ти уже давно поiхала додому, – мовила Мерi Венс, шаллю вказуючи на човен, який вiдпливав протокою.

Ним керував Мiллер Дуглас.

– Де iншi? – видихнула Рiлла.

– Ну, вони пiшли… Джем пiшов годину тому… в Уни розболiлася голова. Іншi попрямували з Джо приблизно п’ятнадцять хвилин тому. Бачиш… ось вони пропливають через Бiрч Поiнт. Я не пiшла, бо пiднялися хвилi, а в мене морська хвороба. Я можу звiдси й пiшки додому дiйти. Це ж пiвтори милi. Я думала, ти вже пiшла. Де ти була?

– Внизу на скелях з Джемом i Моллi Кроуфордом. Ох, чому вони мене не шукали?

– Вони шукали… але не змогли знайти. І вирiшили, що ти попливла на iншому човнi. Не переживай. Ти можеш залишитися на нiч у мене, ми подзвонимо в Інглсайд i повiдомимо, де ти.

Рiлла розумiла, що iншого варiанту немае. Їi губи тремтiли, а на очах виступили сльози. Вона люто моргнула… вона не дозволить Мерi Венс бачити, як вона плаче. Але коли про тебе отак забули! Розумiти, що нiхто й не думав подивитися, де вона… навiть Волтер. А тодi вона раптом наполохано пригадала.

– Моi черевики! – вигукнула вона, – я залишила iх у човнi.

– Ну, я нiколи так не роблю, – мовила Мерi. – Ти найбiльш нерозважливе дитя, яке я коли-небудь бачила. Доведеться тобi просити Гейзела Левiсона позичити пару черевик.

– Не буду, – крикнула Рiлла, яка не любила Гейзела. – Спочатку пройдуся босонiж.

Мерi здвигнула плечима.

– Як хочеш. Гордiсть призводить до страждань. Я навчу тебе бути бiльш обережною. Ну, тодi ходiмо.

Вiдтак вони пiшли пiшки. Проте «йти» через вкриту хащами та галькою дорогою в тонких срiблястих туфельках на високих французьких пiдборах – то було невеселе видовище. Рiлла сяк-так кульгала й хиталася всю дорогу, поки вони не вийшли на стежку гаванi. Але iти в тих злощасних туфлях далi вона вже не могла. Вона зняла туфельки, гарнi шовковi панчiшки й пiшла босонiж. Приемнiше не стало. Нiжки в неi – дуже чутливi, тож галька i ями на дорозi завдавали болю. Пухирцi на п’ятках болiли не менше. Але фiзичний бiль – нiщо, у порiвняннi з болем, якого iй завдало таке приниження. Яка прикрiсть! От би Кеннет Форд побачив зараз, як вона шкутильгае, наче маленька дiвчинка з синяком вiд камiння! Ох, який жахливий кiнець такоi прекрасноi вечiрки! Їй залишалося хiба що плакати… яка катастрофа. Нiкому до неi нiякого дiла… усiм на неi байдуже. Ну, якщо вона простудиться пiсля такоi прогулянки додому босонiж по вогкiй росянiй дорозi, можливо, вони пошкодують. Вона тихцем витерла сльози шаликом… носовi хусточки, схоже, зникли так само як i черевики… але вона нiяк не могла впоратися з сопiнням. Ставало все гiрше й гiрше!

– Ти так швидко простудишся, – зауважила Мерi. – Ти мала б знати, сидячи на цих скелях у такий вiтер. Твоя мама бiльше тебе так легко не вiдпустить, кажу тобi. Вечiрка – то було неймовiрно! Левiсони знають, як усе органiзувати, я iм так i сказала, хоча Гейзела Левiсона я не вибирала. Ох, вона аж спохмурнiла, коли побачила, як ти танцюеш з Кеном Фордом. Як i та маленька зухвала дiвчина Етел Рiз. А вiн ще той кавалер!

– Не думаю, що вiн кавалер, – сказала вона настiльки зухвало, наскiльки дозволили вiдчайдушнi шморгання.

– Ти дiзнаешся про чоловiкiв бiльше, коли доростеш до мого вiку, – по-дорослому зауважила Мерi. – Зарубай собi на носi, не треба йняти вiри всьому, що вони тобi говорять. І не дозволяй Кену Форду думати, що йому достатньо кинути хусточку, аби тримати тебе на повiдку. Бiльше гордостi, дитинко.

Цi погрози та повчання Мерi Венс несила було терпiти! Нестерпно було йти кам’янистою дорогою босими ногами й вкритими пухирями п’ятками! Несила було плакати, не маючи при собi носовоi хусточки, але й слiз вона стримати не змогла.

– Я не думаю… – шморг, – про Кеннета… – шморг, – Форда… – ще двiчi шморгаючи, – зовсiм, – розплакалася вимучена Рiлла.

– Ну, не розкисай, дитинко. У твоiх iнтересах враховувати поради старших. Я бачила, як ти пiшла з Кеном до пiщаного пляжу й довго там з ним пробула. Якби твоя мама дiзналася, iй би не сподобалося.

– Я розкажу про це мамi… i паннi Олiвер… i Волтеру, – мiж шморганням видихнула Рiлла. – Ти кiлька годин просидiла з Мiллером Дугласом на сiтях для лобстера, Мерi Венс! А що скаже панi Елiот, якщо дiзнаеться?

– Ох, я не буду з тобою сперечатися, – раптом стихла Мерi. – Я тiльки скажу, що тобi спочатку потрiбно пiдрости, а потiм таким займатися.

Рiлла уже й не намагалася приховати своi сльози. Усе зiпсували… навiть ту красиву, мрiйливу, романтичну освiтлену мiсячним сяйвом годину, iз Кеннетом на пiску сплюндрували й знецiнили. Вона ненавидiла Мерi Венс.

– Ну, що не так? – спантеличено вигукнула Мерi. – Чого ти плачеш?

– Ноги болять, – схлипнула Рiлла, збираючи докупки залишки своеi гордостi.

Визнати, що вона плаче через ногу – не надто велике приниження, якщо хтось розважаеться за ii рахунок, твоi друзi про тебе забули, а iншi намагаються тебе повчати.

– Хто б сумнiвався, – приязно промовила Мерi. – Не зважай. Я знаю, де в чистiй коморi Корнелii лежить горщик з гусячим жиром, такий з жодним витонченим кремом на свiтi не зрiвняеться! Я намащу тобi на ногу перед сном.

Гусячий жир на п’ятки! Ось чим закiнчилася перша вечiрка, перший кавалер i перший романтичний вечiр пiд мiсячним свiтлом!

Рiлла перестала плакати, явно невдоволена тим, що намарне проливала сльози i й у смиренному вiдчаi пiшла спати до лiжка Мерi Венс. За вiкном на крилах вiтру прилетiв похмурий свiтанок. Капiтан Йосiй таки дотримав свого слова й вивiсив державний прапор Великобританii на маяку Чотирьох Вiтрiв. Вiн розвивався на сильному вiтрi пiд захмареним небом, наче доблесна непереможна провiдна зоря.




V. Шелест кроку


Рiлла бiгла через залитий сонцем розкiшний кленовий гай за Інглсайдом до улюбленого закутка Веселковоi Долини. Вона сидiла на вкритому мохом каменi серед папоротi, пiдперши руками пiдборiддя, i байдуже дивилася вперед на блискуче блакитне небо серпневого пообiддя… таке блакитне, мирне, незмiнне, воно наче зависло над долиною ще з тих солодких останнiх днiв лiта, якi збереглися в ii пам’ятi.

Вона хотiла побути на самотi… все обдумати… звикнути, якщо можливо, до нового свiту, у який ii, схоже, раптово й повнiстю пересадили, збивши з пантелику. Вона була… чи могла вона бути… тою Рiллою Блайт, яка шiсть днiв тому танцювала на маяку Чотирьох Вiтрiв… всього- на-всього шiсть днiв тому? Рiллi здавалося, що за цi шiсть днiв вона пережила бiльше, нiж за все свое життя… i якщо твердження, що ми «повиннi рахувати час за кiлькiстю ударiв серця»[10 - Цитата з вiрша Фiлiпа Бейлi «Фестус» (англ. «Festus») – прим. пер.], правильне, то Рiлла мала рацiю. Того вечора всi надii, страхи, трiумфи й приниження здавалися далеким вiдлунням минулого. Невже вона справдi плакала тiльки тому, що про неi забули, що довелося йти додому з Мерi Венс? Ох, сумно думала собi Рiлла, якими банальними, абсурдними тепер були причини ii слiз. Зараз вона могла плакати з власноi волi… але не плакатиме… вона не повинна. Як там сказала мама, дивлячись на неi, своiми блiдими вустами й болiсним поглядом, якого Рiлла в неi нiколи не бачила:

«Коли жiнкам смiливостi бракуе
Безстрашнi будуть ще чоловiки?[11 - Уривок з вiрша Кейт Гуд «Донька Калеба» («Caleb’s Daughter») (1914) (прим. пер.).]»

Так, правда. Вона повинна бути смiливою… як мама… як Нан… i Фейт… Фейт, яка кричала з палаючими очима «Якби ж я була чоловiком i теж змогла пiти!» Коли очi болiли, а горло пекло, вона ненадовго сховалася у Веселковiй Долинi, просто щоб усе обдумати й пригадати, що вона бiльше не дитина… вона виросла, а жiнки повиннi стiйко сприймати такi виклики. Але було… гарно… тут i тепер залишитися на самотi, коли нiхто тебе не бачить, коли не варто перейматися, що люди вважатимуть тебе боягузкою, якщо побачать мимовiльнi струмки слiз.

Як солодко, як по-лiсовому пахла папороть! Як м’яко хилилося й шепотiло до неi велике хвилясте вiття хвоi! Як по-ельфiйськи звучали дзвiночки «Трьох Закоханих»… лиш один передзвiн, наче бриз, промчав у повiтрi! Як пурпуровий невловимий туман розвивався, наче ладан навколо олтаря пагорбiв[12 - Алюзiя на тексти поета Джорджа Вiльяма Рассела (прим. пер.).]! Як вiтер бiлив кленовi листочки, допоки лiсок повнiстю не вкривав блiдий срiблястий цвiт! Вона бачила все це сотню разiв, а, схоже, усi обриси свiту змiнилися.

«Якою злою я була, бажаючи, аби сталося щось хвилююче! – думала вона. – Ох, якби ж то повернути тi любi, одноманiтнi приемнi днi! Я б нiколи, нiколи бiльше на них не жалiлася».

Наступного дня пiсля вечiрки свiт Рiлли розбився на друзки. Коли вони всi зiбралися на обiд за iнглсайдським столом, говорячи про вiйну, пролунав телефонний дзвiнок. То був дзвiнок зi самого Шарлоттауна до Джема. Коли вiн завершив розмову, поклав слухавку й повернувся, його обличчя палало, а очi блищали. Не встиг вiн промовити й слова, як мама, Нан та Дi зблiдли. А Рiллi, вперше в життi, здавалося, що кожен мав почути стук ii серця. До горла пiдступив клубок.

– Вони скликають добровольцiв до мiста, батьку, – мовив Джем. – Скорси вже долучилися. Я збираюся сьогоднi ввечерi добровiльно вступити на вiйськову службу.

– Ох… маленький Джем, – судомно скрикнула панi Блайт. Вона не називала його так уже багато рокiв… вiдколи одного дня вiн не почав протестувати проти цього звертання.

– Ох, нi… нi… маленький Джеме.

– Я мушу, мамо. Я ж правий… правда, тату? – вiдповiв Джем.

Лiкар Блайт встав. Вiн також був дуже блiдий, його голос хрипiв. Але сумнiвiв у нього не було.

– Так, Джеме, так… якщо ти вiдчуваеш, що повинен, тодi так…

Панi Блайт затулила обличчя. Волтер сумно втупився в тарiлку. Нан i Дi взялися за руки. Ширлi намагався зберегти незворушний вигляд. Сьюзан сидiла, наче паралiзована. На ii тарiлцi лежав недоiдений шматок пирога. Сьюзан так нiколи й не доiла того кусня… а то був красномовний доказ кардинального перевороту всерединi цiеi жiнки, адже Сьюзан вважала страшною образою для цивiлiзованого суспiльства надкусити й не доiсти. То було навмисне марнотратство, якого вона не могла терпiти.

Джем знову пiшов до телефона.

– Я повинен подзвонити до будинку пастора. Джеррi теж захоче пiти.

Тодi уже Нан скрикнула «Ох», наче в неi встромили ножа, i вибiгла з кiмнати. Дi кинулася за нею. Рiлла звернулася до Волтера, аби знайти хоч якусь розраду, але вiн поринув у глибокi роздуми, якi не могла подiлити.

– Гаразд, – промовив Джем так холодно, наче вiн уточнював деталi пiкнiка. – Я думав, ти зможеш… так, сьогоднi ввечерi… о сьомiй… зустрiнемося на станцii. Бувай.

– Панi лiкарко, люба, – мовила Сьюзан, – скажiть, що це сон. Я сплю… чи нi? Невже цей хлопчик розумiе, що говорить? Вiн хоче пiти записатися в солдати? Тiльки не кажiть, що iм потрiбнi такi дiти, як вiн! Та це свавiлля! Ви з лiкарем цього не дозволите!

– Ми не можемо його зупинити, – захлинаючись, вiдповiла панi Блайт, – О, Гiлберте!

Лiкар Блайт обiйшов дружину, нiжно взяв ii за руку й подивився в теплi сiрi очi, в яких вiн лише один раз бачив таке поеднання болю й благання. Їхнi думки поринули в минуле, у той далекий день, коли в Будинку Мрii померла маленька Джойс.

– Невже ти хочеш, аби вiн залишився, Енн… коли iншi йдуть… коли вiн вважае, що це його обов’язок… невже ти змусиш його вчинити так егоiстично й невеликодушно?

– Нi…нi! Але… ох… наш первiсток… вiн же iще хлопчик… Гiлберте… я спробую бути мужньою, але потiм… зараз я не можу. Усе так несподiвано. Дай менi час.

Лiкар з дружиною вийшли з кiмнати. Джем пiшов… Волтер пiшов… Ширлi встав i теж попрямував кудись. За спорожнiлим столом сидiли Рiлла й Сьюзан, дивлячись одна на одну. Рiлла ще не плакала… вона була надто приголомшена, аби дати волю сльозам. А тодi вона побачила, як плаче Сьюзан… Сьюзан, у якоi Рiлла нiколи навiть сльозинки на обличчi не бачила.

– Сьюзан, вiн справдi пiде? – спитала вона.

– Це… це… це… просто безглуздо, ось що, – вiдповiла Сьюзан.

Вона втерла сльози, рiшуче ковтнула й встала.

– Пiду мити посуд. Потрiбно ж помити, навiть якщо всi зiйдуть з розуму. Ну-ну, люба, не плач. Джем, напевне, пiде… але вiйна не триватиме довго, тож вiн навiть не встигне до неi наблизитися. Нам потрiбно взяти себе в руки, щоб не тривожити твою бiдолашну маму.

– Сьогоднi в «Справах» надрукували слова Лорда Кiтченера, який сказав, що вiйна триватиме три роки, – iз сумнiвом зауважила Рiлла.

– Я не знаю цього Лорда Кiтченера, – стримано вiдповiла Сьюзан, – але смiю зауважити, що вiн може помилятися, з людьми таке часто трапляеться. Твiй тато каже, що вiйна завершиться через кiлька мiсяцiв, а я вiрю його словам не менше, нiж якомусь Лорду Нiхто. Тому давай заспокоiмося, довiримося Всемогутньому й вичистимо тут усе. Я вже наплакалася. Сльози – марна трата часу, ще й бентежать усiх.

Джем i Джеррi того вечора пiшли до Шарлоттауна, а через два днi повернулися у вiйськовiй формi. Глен гудiв вiд захоплення. Життя в Інглсайдi раптово стало напруженим, сповненим трепету. Панi Блайт та Нан трималися, на диво, мужньо й усмiхалися. Панi Блайт та панна Корнелiя уже взялися органiзовувати Червоний Хрест. Лiкар та пан Мередiт збирали чоловiкiв для Товариства Патрiотiв. Рiлла, вiдiйшовши пiсля першого шоку, незважаючи на головний бiль, бачила в усьому своерiдну романтику. Джем справдi мав неймовiрний вигляд в унiформi. Приемно усвiдомлювати, що канадськi хлопцi так швидко, хоробро, без вагань вiдповiдають на клич своеi Батькiвщини. Рiлла, iдучи посеред дiвчат, чиi брати не вiдгукнулися на цей заклик, високо тримала голову, а у власному щоденнику записала:

«Вiн чинить так, як я б вчинила
Якби була в життi я сином»[13 - Цитата з поеми «Володарка Озера» Вальтера Скотта (прим. пер.).].

саме це вона мала на увазi. Якби вона була хлопцем, вона б, звiсно, пiшла також! У неi не було жодних сумнiвiв.

Вона думала, чи це погано почуватися щасливою, тому що Волтер оклигае вiд лихоманки не так швидко, як вони сподiвалися.

«Я б не витримала, якби Волтер пiшов, – писала вона. – Я дуже люблю Джема, але Волтер означае для мене бiльше, нiж будь-хто на цьому свiтi, я б померла, якби вiн пiшов. Схоже, вiн дуже змiнився за останнi кiлька днiв. Вiн зрiдка розмовляв зi мною. Думаю, вiн також хотiв пiти й почувався жахливо, бо просто не мiг. Вiн взагалi не ходив анi з Джемом, нi з Джеррi. Нiколи не забуду обличчя Сьюзан, коли Джем повернувся додому у формi. Здавалося, що вона от-от заплаче, але вона тiльки сказала: «У тебе вигляд, наче в справжнього чоловiка в такiй формi». Джем засмiявся. Вiн не образився на те, що Сьюзан вважала його ще дитиною. Усi навколо зайнятi, окрiм мене. Якби ж я могла зробити хоча б щось, але нiчого не спадае на думку. Мама, Нан i Дi постiйно зайнятi, а я просто самотньо броджу навколо, наче привид. Але страшенно боляче вiд усмiшок мами й Нан, вони наче наклеiли iх на обличчя. Тепер маминi очi не усмiхалися. Менi здаеться, що я не повинна смiятися… У такому випадку погано вiдчувати бажання смiятися. А менi важко стриматися й не смiятися, навiть якщо Джем i стане солдатом. Але навiть коли я смiюся, насолоди вiд цього, як ранiше, немае. Так боляче вiд усього цього… особливо, коли я прокидаюся вночi. А тодi плачу, бо боюся, що Кiтченер iз Хартума правий, що вiйна триватиме роками, а Джем може… але нi, я цього не писатиму. Інакше менi здаватиметься, що це станеться насправдi.

Одного дня Нан сказала: «Тепер нiчого не буде так, як ранiше для нас усiх». Я не погодилася. Чому все не стане на своi мiсця, коли вiйна закiнчиться, коли Джем i Джеррi повернуться? Ми знову будемо щасливi, радiснi, а тi днi здаватимуться лише поганим сном.

Тепер кореспонденцiя стала найочiкуванiшою подiею дня. Тато просто хапае газету… нiколи ранiше не бачила, щоб тато так хапав газету… а усi ми збираемося навколо й читаемо заголовки з-за його плеча. Сьюзан клялася, що не вiрить i нiколи не повiрить у жодне слово, написане в цих газетках, але завжди пiдходить до дверей кухнi, слухае, а тодi повертаеться назад, хитаючи головою. Вона весь час страшенно обурюеться, але готуе улюбленi Джемовi страви. Вона навiть не здiйняла метушнi, коли побачила, як Понедiлок вчора вночi заснув на лiжку в гостьовiй кiмнатi, вмостившись на постелi з яблучними листками панi Рейчел Лiнд. «Тiльки Всевишнiй i знае, де невдовзi спатиме твiй господар, бiдолашне нiме створiння», – сказала вона, доволi м’яко випроводжаючи його за дверi. Але вона нiколи не поступаеться Доку й каже, що в ту мить, коли кiт побачив Джема у вiйськовiй формi, перетворився на пана Гайда, а це, думае вона, цiлковите пiдтвердження його справжньоi натури. Сьюзан потiшна, проте вже старенька. Ширлi каже, що вона – наполовину ангел, а наполовину хороший кулiнар. Проте Ширлi – единий серед нас, кого Сьюзан нiколи не сварить.

Фейт Мередiт – чудова. Думаю, вони з Джемом зараз справдi зарученi. У ii очах з’явилося якийсь яскравий блиск, але усмiшки завжди скупi й надто ввiчливi, як у мами. Цiкаво, чи була б я такою смiливою, як вона, якби мiй коханий збирався йти на вiйну. Погано, якщо це ще й твiй брат. Панi Мередiт розказувала, що Брюс Мередiт проплакав всю нiч, коли почув, що Джем i Джеррi йдуть. А ще хотiв знати, чи «І & К», про якого говорив його тато, то був Істинний Король[14 - І & K – абревiатура, яка з нiмецькоi (K & K kaiserlich und k?niglich) розшифровуеться «iмператорський та королiвський» та використовувалася при згадках державних установ Австро-Угорщини до 1918 року, коли Австро- Угорська iмперiя розпалася (прим. пер.)]. Найдорожче дитинча. Я просто люблю його… хоча й не надто звертаю увагу на дiтей. Не дуже люблю дiтей… хоча, коли я так кажу, люди витрiщаються на мене, нiби я сказала щось приголомшливе. Ну, але так воно i е, я просто чесна. Я дивитимуся на гарне чисте дитинча в чиiхось руках, але я нiзащо його не торкнуся, не вiдчуватиму жодноi iскри зацiкавлення. Гертруда Олiвер каже, що вiдчувае те саме. (А вона найчеснiша з усiх, кого я знаю. Вона нiколи нiчого не вдае). Каже, що iй подобаються дiти, якi вже виросли й вмiють говорити, а доти iй з ними нудно… все ж непогано. Мама, Нан i Дi обожнюють немовлят, вони думають, що я поводжуся якось неприродно. А я не вважаю, нiби я якась не така.

Я не бачила Кеннета ще з вечiрки. Якось ввечерi вiн прийшов сюди, коли повернувся Джем, але я тодi пiшла. Не думаю, що вiн про мене згадував… принаймнi нiхто менi про це не сказав, i я вирiшила не питати… але байдуже. Тепер це не мае жодного значення. Єдине, що тепер мае значення – так це те, що Джем iде добровольцем на дiйсну вiйськову службу, а через кiлька днiв вирушить до Валкартье[15 - Мунiципалiтет у Канадi, де з часiв Першоi свiтовоi вiйни розташувалася вiйськова база (прим. пер.).]. Мiй дорослий, неймовiрний брат Джем. Ох, я так ним пишаюся!

Думаю, Кеннет також записався б у добровольцi, якби не щиколотка. Цiлком передбачувано. Вiн у мами – единий син, як би жахливо вона почувалася, якби вiн пiшов. Єдиний син навiть думати про вiйськову службу не повинен!»

Волтер саме гуляв долиною, де сидiла Рiлла, схиливши голову й схрестивши руки. Коли вiн побачив Рiллу, рiзко повернувся, аби пiти геть, а тодi так само рiзко повернувся назад i пiшов до неi.

– Рiлло-ма-Рiлло, про що ти думаеш?

– Все так змiнилося, Волтере, – тужливо мовила Рiлла. – Навiть ти… ти змiнився. Тиждень тому всi ми були такi щасливi… i… i… тепер я просто не можу прийти до тями. Я розгубилася.

Волтер сiв на камiнь бiля Рiлли й взяв ii маленьку милу ручку.

– Боюся, нашому старому свiтовi настав кiнець, Рiлло. З цим потрiбно змиритися.

– Як важко думати про Джема, – виправдовувалася Рiлла. – Інодi я на хвильку забуваюся, вiдчуваю таке захоплення й гордiсть… а тодi усе знову налiтае на мене, наче холодний вiтер.

– Я заздрю Джему, – похмуро зiзнався Волтер.

– Заздриш Джемовi! Ох, Волтере, ти… ти ж не хочеш пiти з ним?

– Нi, – мовив Волтер, дивлячись тупо перед собою на смарагдовi алеi долини, – нi, я не хочу йти. Ось в чому проблема. Рiлло, я боюся йти. Я боягуз.

– Неправда! – Рiлла вибухнула. – Але ж будь-хто боявся б пiти. І ти теж… бо ж тебе можуть вбити.

– Я й не проти, якщо не болiтиме, – промимрив Волтер. – Не думаю, що я боюся смертi… я радше боюся болi, яка може наступити до смертi… одразу померти, щоб усе закiнчилося – це не так вже й погано. Але помирати! Рiлло, я завжди боявся болю… ти це знаеш. Не можу нiчого з цим вдiяти. Здригаюся вiд однiеi думки про те, що мене можуть покалiчити чи ослiпити. Рiлло, я про це думати не можу. Бути слiпим… нiколи бiльше не бачити краси цього свiту… мiсячного сяйва Чотирьох Вiтрiв… зiрок, що блискотять мiж ялинами… туману над затокою. Я мушу пiти… Я мушу хотiти пiти… але не можу… бiсить одна лише думка про це… менi соромно… соромно.

– Але Волтере, ти все одно не можеш пiти, – жалiбно мовила Рiлла. Вона вже втомилася вiд страху, що Волтер врештi решт пiде. – Ти ще ослаблений.

– Нi. У мене зараз найкраще самопочуття за останнiй мiсяць. Я б пройшов будь-який огляд, я знаю. Усi думають, що я ще ослаблений, а я це тiльки використовую. Я… я повинен був народитися дiвчинкою, – завершив Волтер у поривi нестримноi гiркоти.

– Та навiть якби не слабiсть, не варто б тобi було iти, – схлипнула Рiлла. – А що б робила мама? Вона так побиваеться за Джемом. Їй би було смертельно боляче дивитися, як ви обое йдете.

– Ох, я не пiду… не хвилюйся. Кажу ж тобi, я боюся iти… боюся. Сам собi я можу в цьому зiзнатися. Яке полегшення вiдверто розповiсти про все тобi, Рiлло. Я б не звiрився бiльше нiкому, Нан i Дi ставилися б до мене з презирством. Але я ненавиджу все це… страх, бiль, жахiття. Вiйна – це не унiформа чи муштра… мене мучать всi тi старi iсторii, якi я вичитав. Я не можу заснути вночi, я бачу речi, якi вже вiдбулися… бачу кров, ницiсть, нещастя всього цього. А багнети! Я можу багато чого стерпiти, але не це. Навiть думка про це жахае… а ще бiльше жахае те, що потрiбно здiйснювати, а не отримувати… вдуматися тiльки в те, що доведеться добивати багнетом iншу людину.

Волтер скорчився й здригнувся.

– Думати про це весь цей час… менi здаеться, Джем i Джеррi над цим взагалi не замислюються. Вони смiються й говорять про «притлумлення варварiв»! А я з розуму сходжу, дивлячись на них у формi. А вони ще думають, що я дратуюся, бо не пiдхожу на службу.

Волтер гiрко засмiявся.

– Не надто приемно почуватися боягузом.

Але Рiлла обiйняла Волтера й поклала свою голiвку йому на плече. Вона була рада, що вiн не хоче пiти… ще хвилину тому вона була така налякана. Як приемно, що Волтер звiрив iй усi своi турботи… iй, не Дi. Вона уже не почувалася самотньою чи зайвою.

– Ти мене не зневажаеш, Рiлло-ма-Рiлло? – тужливо спитав Волтер. Думка про те, що Рiлла може його зневажати, завдавала йому болю… такого болю, наче то була Дi. Вiн раптом усвiдомив, як любить свою милу маленьку сестричку, ii зворушливi оченята й стурбоване, дiвоче личко.

– Нi, зовсiм нi. Волтере, сотнi людей почуваються так само. Ти ж знаеш вiрш Шекспiра «i мужнiй муж – не той, хто страху не вiдчуе».

– Нi, але «а той, чия душа пiдкорить страх»[16 - Цитата з вiрша Джоанни Бейлi «Трагедiя» (прим. пер.).]. Це не про мене. Ми не можемо прояснити все це, Рiлло. Я боягуз.

– Нi, не боягуз. Згадай, як ти колись поборов Дана Рiза.

– Один вияв смiливостi за життя – цього недостатньо.

– Волтере, якось я почула, як тато сказав, що твоя проблема в тому, що ти дуже чутливий i маеш багату уяву. Ти вiдчуваеш, що мае статися, задовго до того, як це станеться… ти вiдчуваеш усе це, але нiщо не допоможе тобi цього позбутися… втекти вiд цього. І не варто соромитися. Коли ви з Джемом обпекли руки, коли палили траву на пiщаних пагорбах два роки тому, Джем так переживав за той бiль, якого ти завдав. А ця жахлива стара вiйна, скiльки ще iх пройде без твоеi участi. Вона не триватиме довго.

– Хотiв би я вiрити. Час вечеряти, Рiлло. Краще поспiши. Я зовсiм не хочу.

– Я теж. Не можу наiдатися. Дозволь залишитися з тобою, Волтере. Так добре хоч з кимось про це все поговорити. Усi думають, що я ще надто маленька, аби все зрозумiти.

Так вони й сидiли в старiй долинi, допоки крiзь блiдо-сiру серпанкову хмару, що зависла над кленовим гаем, не пробилася перша вечiрня зоря, а iхню маленьку впадину не накрила запашна росяна темрява. То був один iз тих вечорiв, якими Рiлла дорожила все свое життя… вперше Волтер говорив до неi, як до жiнки, а не дитини. Вони втiшали й пiдтримували одне одного. Волтер вiдчував, що боятися жахiть вiйни – це не так вже й мерзенно. А Рiлла з радiстю стала на його бiк у цiй внутрiшнiй боротьбi, спiвчувала й пiдтримувала його. Хоча б для когось вона була важлива.

Коли вони повернулися до Інглсайду, на верандi сидiли гостi. Пан та панi Мередiт прийшли з будинку пастора, а пан i панi Дуглас – з ферми. Завiтала й кузина Софiя, а Сьюзан сидiла позаду в тiнi. Панi Блайт, Нан та Дi поiхали, проте лiкар Блайт був вдома, як i кiт Доктор-Джекiл, вони величаво сидiли на верхнiй сходинцi. Звичайно, усi говорили про вiйну, крiм доктора Джекiла, який нiби оберiгав якусь таемницю й дивився настiльки презирливо, наскiльки тiльки може кiт. Коли в тi днi збиралося двое людей, вони говорили про вiйну. Старий Гайланд Сандi з Гарбоу Гед говорив про вiйну, коли залишався на самотi, i обсипав прокльонами Цiсаря на всiх десятинах власноi ферми. Волтер прослизнув повз них, не бажаючи дивитися на них чи бути помiченим, проте Рiлла сiла на сходинки, де вiдчувався рiзкий запах м’яти. Вечiр був тихий i тьмяний, золотi сутiнки освiтлювали долину. Вона вперше за весь тиждень почувалася такою щасливою. Страх, що Волтер пiде, бiльше ii не переслiдував.

– Я б i сам пiшов, був би молодший на двадцять рокiв, – скрикнув Норман Дуглас. Норман завжди кричав, коли був схвильований. – Я б тут показав Цiсаревi виверт чи два! Хiба я не казав, що там пекло? Звичайно, ж пекло… десятки пекл… сотнi пекл… там, де Цiсар i його порiддя!

– Я знала, що буде вiйна, – трiумфально промовила панi Норман. – Я бачила, як вона наближаеться. Я могла б сказати всiм цим дурним англiйцям, що на них чекае. Я скiльки рокiв тому казала тобi, Джон Мередiт, ще коли Цiсар закрiпився при владi, а ти не вiрив. Казав, що Цiсар нiколи не втягне свiт у вiйну. То як, ти правий, Джоне? Ти… чи я? Ану кажи.

– Ти, визнаю, – мовив пан Мередiт.

– Надто пiзно визнавати, – вiдповiла панi Норман, хитаючи головою, нiби якби вiн визнав ii правоту ранiше, вiйни не було б.

– Дякувати Богу, вiйськово-морськi сили Британii напоготовi, – зауважив лiкар.

– Хвала небесам, – кивнула панi Норман. – Серед тих слiпих кошенят таки знайшлася одна далекоглядна людина.

– Можливо, Британii вдасться не втрапити в халепу з цим всiм, – жалiбно промовила кузина Софiя. – Не знаю. Але менi лячно.

– Можна подумати, що Британiя вже по вуха в проблемах, Софiе Кроуфорд, – мовила Сьюзан. – Але твiй хiд думок завжди був i буде менi незрозумiлий. На мою думку, Британський вiйськово-морський флот розгромить Нiмеччину й оком не зморгне, а ми всi тут побиваемося не знати чого.

Сьюзан говорила так, наче хотiла бiльше переконати саму себе, анiж iнших. Вона дозволяла маленькому запасу домашньоi фiлософii вести ii по життю, але не знайшлося серед тих запасiв нiчого, аби захистити Сьюзан вiд громiв цього тижня. Що чеснiй, працьовитiй старiй дiвi-пресвiтерiанцi з Глен Сент Мерi до вiйни за тисячi миль звiдси? Сьюзан вважала, що не гоже iй перейматися вiйною.

– Армiя Британii пiдкорить Нiмеччину, – закричав Норман. – Хай тiльки дiйде до кордонiв, Цiсар ще дiзнаеться, що справжня вiйна – це не красуватися настовбурченими вусами на парадах у Берлiнi.

– У Британii немае армii, – спiвчутливо промовила панi Норман. – Не витрiщайся на мене так люто, Норман. Такi витрiщання зi стебел тимофiiвки солдатiв не зроблять. Сотнi тисяч чоловiкiв – та це крапля в морi мiльйонiв Нiмеччини.

– А я вважаю, що ту краплю буде важко проковтнути, – хоробро наполягав Норман. – Нiмеччина вдавиться. І не кажiть менi, що один британець – не рiвня десятьом чужинцям. Та я двома руками дюжину за спину перекинув би.

– Менi сказали, – вiдгукнулася Сьюзан, – що старий пан Прайор не вiрить у цю вiйну. Кажуть, нiби вiн вважае, що Англiя вступила у вiйну суто через заздрiсть Нiмеччинi, та й взагалi що тiй державi абсолютно байдуже, що сталося в Бельгii.

– Про мене, вiн меле якiсь дурницi, – мовив Норман. – Я вiд нього такого не чув. А якщо й почую, то Вусань-з-мiсяця зрозумiти не встигне, що з ним буде. Моя дорога родичка Кiттi Алек добиваеться того ж ефекту, я так розумiю. Але не в моiй присутностi… люди якось не наважуються починати такi розмови, коли я поруч. Господь з ними, е в них якесь передчуття, якщо так можна сказати, що нiчого хорошого з таких розмов би не вийшло.

– Боюся, та вiйна дана нам, як покарання за нашi грiхи, – мовила кузина Софiя, забираючи блiдi руки з колiн й урочисто схрещуючи iх на животi. – Цей свiт дуже жорстокий… лютiшають часи[17 - «Цей свiт дуже жорстокий… Лютiшають часи» – уривок з гiмну Джона Масона Неаля (англ. «The world is very evil») – прим. пер.].

– У пастора тут з’явилася схожа iдея, – хихикнув Норман. – Еге ж, пан отче? Ось чому Ви сьогоднi ввечерi проповiдували «без пролиття крови немае вiдпущення»[18 - Цитата з Бiблii у перекладi І. Огiенка (прим. пер.).]. Я не погоджуюся з Вами… я навiть хотiв стати на лаву й закричати, що у Вашiй промовi немае жодного сенсу, але Еллен, ось вона тутечки, мене стримала. Пiсля одруження огризання до священникiв уже не приносить радостi.

– Без пролиття кровi немае нiчого, – м’яко замрiяно додав пан Мередiт, якому якимось дивом вдавалося переконувати своiх спiврозмовникiв. – Менi так здаеться, усе потрiбно здобувати цiною самопожертви. Люди позначили кожен крок свого болiсного розвитку кров’ю. Знову настав час для рiк кровi. Нi, панi Кроуфорд, не думаю, що вiйна – це кара за грiхи. Думаю, людство повинне платити за певне благословення… прогрес, вартий, щоб за нього платити… ми цього вже не побачимо, але дiти наших дiтей успадкують цю плату.

– Якщо Джеррi вб’ють, Ви й далi так вважатимете? – вимогливо спитав Норман, який говорив так все свое життя й нiколи не мiг зрозумiти, чому б i нi. – Ну, не копай мене по нозi, Еллен. Я хочу зрозумiти, чи справдi отець вiрить у те, що каже, чи це просто красне слiвце священника.

Обличчя пана Мередiта перекосилося. Вiн провiв жахливу годину на самотi в кабiнетi, коли ввечерi Джем та Джеррi вирушили до мiста. Але вiн тихо вiдповiв.

– Що б я не вiдчував, я не можу зрадити своiм поглядам… я вiрю, що краiна, чиi сини готовi пожертвувати власним життям задля захисту Батькiвщини, завдяки iхнiй самопожертвi вiдкрие нову перспективу.

– Ви в це вiрите, отче. Я завжди кажу, що люди вiрять у те, що кажуть. У мене цей дар вiд народження. Ось чому я – справжнiй кошмар для священникiв. Але я ще нiколи не чув, аби Ви говорили те, у що не вiрили. Але колись це таки станеться… ось чому я ще ходжу до церкви. А яке б то було для мене полегшення… яка зброя в протистояннi з Еллен, яка намагаеться мене виховати. Ну, пора менi вже йти на зустрiч з Аб. Кроуфордом. Хай береже вас Господь.

– Старий язичник! – промимрила Сьюзан, коли Норман пiшов. Їй було байдуже, почуе це Еллен Дуглас чи нi. Сьюзан не могла зрозумiти, чому з неба пiсля такого осквернення священника на Нормана Дугласа не впаде вогняна куля. Але як би дивно це не було, пану Мередiту, схоже, подобався його свояк.

Рiллi хотiлося, аби вони не говорили про вiйну. Вона вже тиждень не чула нiчого iншого й справдi втомилася вiд цiеi теми. Тепер вона позбулася того нестерпного страху, що Волтер захоче пiти на вiйну. Але вона вважала… тяжко зiтхаючи… що вiйна триватиме три або чотири мiсяцi.




VI. Сьюзан, Рiлла й собака Понедiлок приймають рiшення


Велику вiтальню Інглсайду запорошило шматками бiлоi бавовни. Вiд штабу Червоного Хреста надiйшло повiдомлення, що будуть потрiбнi простирадла та бинти. Нан, Дi та Рiлла тяжко працювали. А панi Блайт та Сьюзан нагорi в кiмнатi хлопчикiв мали особливе завдання. З сухими, сповненими болю очима, вони пакували Джемовi речi. Вiн мав вiдбути у Валкартье наступного ранку. Вони чекали на цю звiстку, але коли вона прийшла, легше не стало.

Рiлла вперше в життi пiдшивала подiл простирадла. Коли прийшла звiстка, що Джем повинен пiти, вона виплакала сльози серед сосен Веселковоi Долини, а тодi пiшла до мами.

– Мамо, я хочу щось зробити. Я лише дiвчинка… я не можу зробити нiчого, аби виграти цю вiйну… але я хочу хоч якось допомогти з дому.

– Прийшла бавовна для простирадл, – вiдповiла панi Блайт. – Можеш допомогти Нан та Дi iх пiдшивати. Рiлло, як думаеш, ти зможеш органiзувати Молодiжний Червоний Хрест серед юних дiвчаток? Думаю, буде краще, якщо вони працюватимуть самi, а не матимуть справи зi старшими людьми.

– Але, мамо… я ж нiколи нiчого подiбного не робила.

– Нам усiм впродовж наступних мiсяцiв доведеться займатися тим, що ми ще не робили, Рiлло.

– Ну, – Рiлла зробила рiшучий крок, – я спробую, мамо… тiльки скажи, з чого почати. Я все обдумала й вирiшила, що маю стати хороброю, вiдважною й безкорисливою, наскiльки це можливо.

Панi Блайт не усмiхнулася у вiдповiдь на твердження Рiлли. Можливо, просто не хотiла усмiхатися, а, може, вгледiла справжне зерно рiшучостi за романтичнiстю Рiллиного хизування.

Отак Рiлла й прошивала простирадла й подумки органiзовувала Молодiжний Червоний Хрест, займаючись шиттям. До того ж органiзовувати iй подобалося значно бiльше, нiж пiдшивати. То було цiкаве заняття, а Рiлла, на свiй подив, виявила до нього хист. Хто буде очiльником? Не вона. Старшим дiвчатам це не сподобаеться. Ірен Говард? Нi, Ірен не настiльки популярна, як мала б бути. Марджорi Дрю? Нi, у Марджорi сили волi на це не вистачить. Тож вона наважилася погодитися з останньою кандидатурою. Беттi Мед… спокiйна, тямуща, тактовна Беттi – саме те, що потрiбно! А Уна Мередiт буде скарбничою, а, якщо вони наполягатимуть, то Рiлла може стати секретарем. Іншi комiтети потрiбно обрати, коли вже органiзують Молодiжний Червоний Хрест, але Рiлла принаймнi знала, кого куди поставити. Вони проводитимуть зустрiчi… без жодних смаколикiв… Рiлла знала, щодо цього доведеться серйозно сваритися з Олiвiею Кiрк… але все потрiбно робити по-дiловому… впорядковано. Їi книгу для записiв потрiбно перефарбувати в бiлий i намалювати на обкладинцi Червоний Хрест… i добре було б зробити якусь унiформу, аби мати що одягати на концерти, якi вони повиннi органiзовувати, щоб збирати пожертви… щось просте, але гарне.

– Ти прошила верхнiй край простирадла з одного боку, а нижнiй край – з iншого, – мовила Дi.

Рiлла взялася проти й зловила себе на думцi, що вона ненавидiла шиття. А керувати Молодiжним Червоним Хрестом буде значно цiкавiше.

Тим часом на горiшньому поверсi панi Блайт розказувала:

– Сьюзан, а пам’ятаеш той день, коли Джем пiдняв своi маленькi рученята й назвав мене «ма»… перше слово, яке вiн намагався вимовити?

– З цим щасливим дитинчам Ви не можете згадати нiчого, що б я не пам’ятала аж до смертi, – мрiйливо вiдповiла Сьюзан.

– Сьюзан, я й досi думаю про той вечiр, коли вiн плакав за мною. Йому було лише кiлька мiсяцiв. Гiлберт не хотiв, щоб я до нього iшла… казав, що з дитиною все добре, йому тепло, що так в нього з’явиться погана звичка. Але я пiшла… взяла його на руки… i вiдчула, як мiцно його ручки обплели мою шию. Сьюзан, якби я не пiшла тiеi ночi, двадцять один рiк тому, не взяла дитинку, яка так за мною плакала, я б не могла зустрiти завтрашнiй ранок.

– Не знаю, як, але нам доведеться з цим змиритися, панi лiкарко, люба. Тiльки не кажiть менi, що то буде останне прощання. Вiн повернеться у вiдпустку, навiть не встигне за океан полетiти, правда?

– Сподiваемося, але ми не певнi. Я мирюся з думкою, що нi, аби не розчаровуватися ще бiльше. Сьюзан, я налаштована посилати свого хлопчика завтра з усмiшкою на обличчi. Не хочу, аби вiн iхав, згадуючи слабку матiр, у якоi не вистачило хоробростi вiдправити його, хоч йому вистачило хоробростi пiти. Сподiваюся, нiхто з нас не плакатиме.

– Я не плакатиму, панi лiкарко, люба, будьте певнi. Але зможу я усмiхнутися чи нi, то вже залежить вiд Всевишнього, але в животi в мене точно все стиснеться. Ще залишилося мiсця для фруктового пирога? А для пiсочного печива? А фаршированого пирога? Та благословенна дитина не повинна страждати вiд голоду, байдуже, буде в тому Квебеку що iсти чи нi. Здаеться, усе змiнилося так швидко, правда? Навiть старий кiт у будинку пастора помер. Востанне дихнув за чверть до десятоi минулого вечора. Кажуть, Брюсовi його смерть розбила серце.

– Час вже був тому котятi вiдiйти у свiти, де й мiсце хорошим котам. Йому було щонайменше п’ятнадцять рокiв. Схоже, вiн почувався самотньо, вiдколи померла тiтка Марта.

– Я б не побивалася, панi лiкарко, люба, якби та худоба Гайд теж здохла. Вiн здебiльшого був паном Гайдом, вiдколи Джем повернувся додому у вiйськовiй формi, я тоi думки й притримуватимуся. Не знаю, що робитиме Понедiлок, коли Джем пiде. У цього створiння такий людський погляд, що вивертае в менi все хороше. Еллен Вест завжди лаялася на Цiсаря, а ми думали, що вона з глузду з’iхала. А виявилося, «хоч це й божевiлля, е в ньому послiдовнiсть»[19 - Цитата з п’еси В. Шекспiра «Гамлет, принц Данський» у перекладi Л. Гребiнки (прим. пер.).]. Ну, цей кошик ми спакували, панi лiкарко, люба, пiду вниз зготую найкращi смаколики на вечерю. От би знати, коли я наступного разу зготую Джемовi вечерю, але скiльки всього приховано вiд наших очей.

Джем Блайт i Джеррi Мередiт вирушили наступного ранку. То був похмурий день, тяжкi сiрi хмари – провiсники дощу, скупчувалися на небi, але всi з Глена, Чотирьох Вiтрiв, Гарбоу Гед, Верхнього Глену й мiстечок за гаванню… окрiм Вусаня-з-мiсяця… прийшли iх провести. Родини Блайт та Мередiт усмiхалися. Навiть Сьюзан, так влаштував Всевишнiй, одягнула усмiшку, хоча ефект вiд неi був болючiший, анiж якби в неi текли сльози. Фейт i Нан були дуже блiдi й дуже хоробрi. Рiлла думала, що протримаеться, якщо клубок не пiдступить до горла, а губи не тремтiтимуть. Собака Понедiлок прийшов також. Джем спробував попрощатися з ним в Інглсайдi, але Понедiлок благав так майстерно, що Джем поступився й дозволив йому пiти на станцiю. Собака простував впритул бiля Джемових нiг i спостерiгав за кожним рухом свого любого господаря.

– Я не можу дивитися в очi цiй собацi, – мовила панi Мередiт.

– У цiеi тваринки вiдчуття сильнiшi, анiж у бiльшостi людей, – мовила Мерi Венс. – Ну, чи думав хтось з нас, що ми доживемо до такого дня? Я проплакала всю нiч, думаючи про те, що Джем i Джеррi отак пiдуть. Думаю, вони й самi засмученi. Мiллер вбив собi в голову, що теж мае пiти, але я його швидко вiдмовила… його тiтка сказала кiлька зворушливих слiв. Вперше ми з Кiттi Алек дiйшли згоди. Диво, яке, певне, вiдбулося вперше й востанне. А ось i Кен, Рiлло.

Рiлла знала, що Кеннет тут. Вона була в цьому певна, вiдколи зiстрибнула з брички Лео Веста. А тепер вiн пiдiйшов до неi з усмiшкою на обличчi.

– Як я бачу, ти тут вдаеш хоробру-усмiхнену-сестричку. Тут такий натовп з Глену зiбрався! Ну, я теж iду з дому через кiлька днiв.

Вiтерець спустошення, якого не змiг здiйняти навiть вiд’iзд Джема, зовсiм здув усю Рiллину рiшучiсть.

– Чому? В тебе ж iще мiсяць канiкул лишився!

– Так… але я не можу вiдпочивати в Чотирьох Вiтрах, насолоджуватися канiкулами, коли свiт потерпае в такому вогнi. Я вирушу до Торонто, знайду спосiб якось допомагати, попри ту кляту щиколотку. Я не дивлюся на Джема чи Джеррi… бо мене аж роз’iдають заздрощi. Ви, дiвчатка, молодцi…. не плачете… не стоiте з похмурими виразами обличчя. Хлопцi поiдуть у бадьорому настроi. Сподiваюся, мама й Персiс поводитимуться так само, коли прийде моя черга.

– Ох, Кеннете… вiйна закiнчиться, ще й твоя черга не плийде.

Ось! Вона знову не вимовила всiх букв. Ще один неймовiрний момент зiпсуто. Ну, така вже ii доля. У будь-якому випадку, це не мае значення. Кеннет уже пiшов… вiн говорив з Етел Рiз, яка о сьомiй ранку одягнула ту саму сукенку, в якiй ходила на танцi, а тепер стояла i плакала.

Якого бiса плакала Етел? Нiхто з Рiзiв не одягнув вiйськовоi форми. Рiлла також хотiла плакати… але не плакатиме. Що там так меланхолiйно скиглила мамi ця страшна стара панi Дрю?

– Не знаю, як ви це витримуете, панi Блайт. Я б не змогла, якби iшов мiй бiдолашний хлопчик.

А мама… ох, на маму завжди можна було покластися! Сiрi очi на ii блiдому обличчi зблиснули.

– Могло бути гiрше, панi Дрю. Якби менi довелося змусити його пiти.

Рiлла зрозумiла те, що так i не дiйшло до панi Дрю. Вона високо пiдняла голову. Їi брата не потрiбно змушувати йти.

Рiлла стояла на самотi, слухаючи безладнi уривки розмов людей, що проходили повз неi.

– Я сказала Марку зачекати, подивитися, чи вони покличуть другу хвилю добровольцiв. Якщо так, я дозволю йому пiти… та вони й не покличуть, – мовила панi Палмер Бурр.

– Думаю, я б свого змусила вельветовим поясом, – вiдповiла Бессi Клов.

– Я боюся дивитися в обличчя свого чоловiка… Боюся побачити в його очах бажання пiти, – мовила наречена з iншого берега гаванi.

– Я добряче налякана, – примхливо промовила панi Джiм Говард. – Я боюся, що Джим пiде в добровольцi… але й не менше боюся, що не пiде.

– До Рiздва вiйна закiнчиться, – сказав Джо Вiкерс.

– Нехай европейськi нацii воюють одна з одною, – мовив Абнер Рiз.

– Коли вiн був ще хлопчиком, я бив його безлiч разiв, – вигукнув Норман Дуглас, здавалося, звертаючись до когось з високих вiйськових чинiв Шарлоттауна. – Так, сер, я його добряче вiддубасив, вiн тепер важлива персона.

– На кону iснування Британськоi Імперii, – зауважив священник методистськоi церкви.

– Звичайно, це пов’язано з унiформами, – зiтхнула Ірен Говард.

– Ця вiйна мае комерцiйний характер, усе сказане й зроблене не варте й краплини канадськоi кровi, – мовив незнайомець з готелю на березi.

– Родина Блайтiв легко це все сприймае, – зауважила Кейт Дрю.

– Їхнi молодi дурнi просто встряють ще в одну пригоду, – буркнула Натан Кроуфорд.

– Я в Кiтченерi цiлком впевнений, – промовив лiкар з iншого берега гаванi.

За цi десять хвилин Рiлла пережила послiдовно напади злостi, смiху, презирства, депресii та натхнення. Ох, люди такi… потiшнi! Як мало вони розумiють. «Легко сприймають» – справдi… навiть коли Сьюзан всю нiч очей не могла стулити! Кейт Дрю завжди була таким зухвалим дiвчиськом.

Рiллi здавалося, що вона в якомусь жахливому нiчному кошмарi. Невже це тi люди, якi ще три тижнi тому говорили про врожаi, цiни й мiсцевi плiтки?

Надходив поiзд… мама тримала руку Джема… Собака Понедiлок ii облизував… усi прощалися… прибув потяг! Джем спочатку поцiлував Фейт… стара панi Дрю iстерично зойкнула…. хлопець, якого вiв Кеннет, бадьоро скрикнув… Рiлла вiдчула, як Джем стискае ii руку… «Прощавай, Павуче»… хтось поцiлував ii щоку… вона вiрила, що то був Джеррi, але не була до кiнця в цьому певна… вони поiхали… потяг вирушив… Джем i Джеррi махали всiм на перонi… усi махали у вiдповiдь… мама й Нан досi усмiхалися, нiби й забули зняти усмiшку з обличчя… Понедiлок тужливо завивав, священник методистськоi церкви заледве втримав його, аби собака не побiг за потягом… Сьюзан махала своiм найкращим капелюшком i вигукувала «ура», наче чоловiк… невже вона зiйшла з розуму?… потяг завернув. Вони поiхали.

Рiлла глибоко вдихнула й прийшла до тями. Раптово запала тиша. Не залишалося нiчого iншого, як повернутися додому… i чекати. Лiкар та панi Блайт iшли разом… як i Нан з Фейт… як i Джон Мередiт i Розмарi. Волтер, Юна, Ширлi, Дi, Карл i Рiлла iшли групкою. Сьюзан знову одягнула капелюшка на голову задом наперед i похмуро йшла на самотi. Нiхто й не помiтив вiдсутностi собаки Понедiлка. Коли виявили пропажу, Ширлi повернувся за ним. Вiн знайшов Понедiлка, той скрутився в одному з вiддiлiв бiля станцii, i спробував виманити його додому. Але Понедiлок не зрушив з мiсця. Вiн тiльки змахнув хвостом, показуючи, щов нього не залишилося почуттiв, тож жоднi вмовляння не допоможуть.

– Думаю, Понедiлок вирiшив чекати там, поки Джем не повернеться, – промовив Ширлi, намагаючись засмiятися, приеднуючись до iнших. Саме це собака Понедiлок й зробив. Його любий господар поiхав… вiн, Понедiлок, якому демон в одежi методистського священника злiсно й навмисно не дозволив пiти за господарем. Тому вiн, Понедiлок, сидiтиме тут, поки хрипке чудовисько, з якого йде дим, яке забрало його героя, не поверне його назад.

Ох, чекай тут, маленький вiрний собако з м’якими розумними збентеженими очима. Пройде ще багато довгих сумних днiв, перш нiж твiй товариш повернеться назад.

Лiкар поiхав на виклик того вечора, тож Сьюзан, перш нiж лягти спати, навiдалася до кiмнати панi Блайт, подивитися, чи любiй панi лiкарцi «добре й спокiйно». Вона урочисто зупинилася бiля лiжка i так само урочисто заявила:

– Панi лiкарко, люба, я вирiшила бути героiнею.

«Люба панi лiкарка» ледь стрималася, аби не засмiятися… що було зовсiм негарно, позаяк вона не смiялася, вiдколи Рiлла оголосила про такi ж героiчнi намiри. Будьте певнi, Рiлла – слабке створiннячко в бiлiй одежi, з обличчям, наче у квiточки й променистими юними очима, у яких палахкотiли рiзноманiтнi почуття. А Сьюзан була в простенькiй сiрiй фланелевiй нiчнiй сорочцi, червона вовняна смужка обплела ii сиве волосся, наче то був оберiг вiд невралгii. Але загалом жодноi рiзницi. Потрiбно ж зважати на бойовий дух? Проте панi Блайт було важко не смiятися.

– Я не збираюся, – твердо продовжила Сьюзан, – нарiкати, скиглити чи сумнiватися в мудростi Всемогутнього бiльше, анiж до цього. Скиглити, зневiрюватися чи звинувачувати Всемогутнього – марно, це нiчого не дасть. Треба розумiти, що ми робимо – байдуже, прополюемо ми землю для цибулi чи керуемо урядом. Я зрозумiю. Цi, благослови iх Боже, хлопцi пiшли на вiйну. А ми, жiнки, панi лiкарко, люба, мусимо жити з гiднiстю й не втрачати мужностi.




VII. Дитя вiйни та супниця


– Льеж i Намур тепер належать Бельгii, – похитав головою лiкар. – Ой, не подобаеться менi це все… ой, не подобаеться.

– Не втрачайте самовладання, пане лiкарю, любий. Їх просто захищають iноземцi, – величаво зауважила Сьюзан. – Почекайте, поки нiмцi почнуть воювати проти англiйцiв. Ото вже буде iнша iсторiя, можете повiрити.

Лiкар знову похитав головою, але вже не так сумно. Можливо, вони всi пiдсвiдомо подiляли переконання Сьюзан, що «тонка сiра лiнiя» незламна, попри переможну ходу вимуштруваних нiмецьких мiльйонiв. У будь-якому випадку, коли настав той жахливий день… перший iз вервечки жахливих днiв… новини, що Британськiй армii довелося виступити, змусили iх розгублено витрiщатися один на одного.

– Це… це неправда, – видихнула Нан, ховаючись у тимчасовому притулку недовiри.

– Я вiдчувала, що сьогоднi надiйдуть поганi новини, – мовила Сьюзан, – сьогоднi без жодноi на те причини це котяче створiння перетворилося в пана Гайда, а це поганий знак.

– Розбита, стомлена, але недеморалiзована армiя, – бурмотiв лiкар, читаючи звiти з Лондона. – Невже так можна говорити про армiю Англii?

– Тепер уже вiйна не скоро закiнчиться, – у вiдчаi вигукнула панi Блайт.

Вiра Сьюзан, затьмарена на мить, знову повернулася з трiумфом.

– Пам’ятайте, панi лiкарко, люба, що британська армiя – це не британський вiйськово-морський флот. Нiколи про це не забувайте. Росiяни теж на пiдходi, хоча я про росiян багато не знаю, а вiдтак, не дуже на них покладаюся.

– Росiянам забракне часу, аби врятувати Париж, – похмуро зауважив Волтер. – Париж – це серце Францii, дорога туди вiдкрита. Ох, якби ж то, – а тодi вiн раптом зупинився й вийшов.

Пiсля такого паралiзованого дня мешканцям Інглсайду вдалося «жити далi», навiть зiштовхнувшись вiч-на-вiч з найпохмурiшими новинами. Сьюзан шалено працювала на кухнi, лiкар поiхав на огляд, Нан i Дi почали займатися справами Червоного Хреста, а панi Блайт поiхала до Шарлоттауна на збори Червоного Хреста. Рiлла, виплеснувши всi своi почуття бурхливою рiкою слiз у Веселковiй Долинi й рядками в щоденнику, згадала, що визвалася бути героiнею. Вона думала, що робить справдi героiчний вчинок, ставши волонтером й одного дня об’iхавши на старому сiрому конi Абнера Кроуфорда весь Глен та Чотири Вiтри, збираючи обiцянi постачання для Червоного Хреста. Один з iнглсайдських коней кульгав, лiкарю треба було iншого скакуна, тож не залишалося нiчого iншого, як взяти кобилу Кроуфорда, спокiйну, неспiшну товстошкiру iстоту з доброзичливою звичкою зупинятися кожнi кiлька ярдiв, аби скинути муху з однiеi ноги iншою. Рiлла вiдчувала, що витримати все це, а ще й той факт, що нiмцi лише за п’ятдесят миль вiд Парижа – майже неможливо. Але вона хоробро вирушила виконувати доручення отримавши неймовiрнi результати.

Пiзно пополуднi вона вже прямувала на бричцi, наповненiй рiзними посилками, i виiхала на трав’янисту довгу стежку, що вела до берега гаванi, думаючи, чи варто було iхати до будинку Андерсонiв. Андерсони були страшенно бiднi, навряд чи панi Андерсон мала що дати. З iншого боку, ii чоловiк, вроджений британець, працював у Кiнгспортi, коли почалася вiйна, одразу поплив до Британii й записався добровольцем, навiть не приiхавши додому й не надiславши достатньо грошей, аби вони змогли протриматися. Тож панi Андерсон може образитися, якщо ii дiм обiйдуть стороною. Рiлла вирiшила навiдатися. Згодом час вiд часу вона про це шкодувала, але врештi-решт залишилася задоволена, що пiшла.

Будинок Андерсонiв був маленький, напiвзруйнований, вiн похилився в лiску серед пошарпаних ялин бiля берега, нiби соромлячись самого себе й намагаючись ховаючись вiд людського ока. Рiлла прив’язала свого сiрого коня до хиткого паркану й пiдiйшла до дверей. Вони були вiдчиненi. Те, що вона побачила за ними, змусило ii безмовно застигнути на мiсцi.

Крiзь вiдкритi дверi малоi спальнi навпроти, Рiлла побачила панi Андерсон, що лежала на неохайному лiжку. Панi Андерсон померла. Не було жодних сумнiвiв. Не було також сумнiвiв, що огрядна, замурзана, руда, червонолиця й надто дебела жiнка, яка сидiла бiля виходу, спокiйно курячи люльку, виглядала цiлком живою. Вона лiниво хиталася вперед-назад серед усього цього бруду й безладу, зовсiм не звертаючи уваги на пронизливий лемент, що долинав iз колиски, яка стояла посеред кiмнати.

Рiлла знала жiнку за зовнiшнiстю та характером. То була панi Коновер, тiтка панi Андерсон; вона жила в рибацькому селищi. Жiнка зловживала випивкою й курiнням.

Спочатку Рiлла поривалася повернутися й пiти. Але так не пiде. Можливо, та жiнка, якою гидкою вона б не була, потребуе допомоги… хоча не схоже було, щоб вона взагалi переймалася чиеюсь допомогою.

– Заходь-но, – мовила панi Коновер, забираючи люльку. Вона витрiщилася на Рiллу своiми маленькими щурячими очиськами.

– А… а панi Андерсон справдi померла? – обережно спитала Рiлла, переступаючи через порiг.

– Мертва, як дверний цвех, – бадьоро вiдповiла панi Коновер. – Врiзала дуба пiв години тому. Я послала Джена Коновера подзвонити могильнику, шоб вiн покликав на допомогу. А ти ж донька лiкаря, га? Ну шо, як настрiй?

Рiлла не побачила жодного незагромадженого стiльця, а вiдтак i далi стояла.

– Це сталося… дуже раптово?

– Ну, вона всихалася, ше вiдколи нiкчема Джим намилився до Англii… а шкода, шо вiн поiхав. Я думаю, то ii нанiц скосило, щойно те зачула. Два тижнi тому народився оцей малий, вiдтодi вона ось так злягла, а сьогоднi встала й вмерла, жодна жива душа такого не чекала.

– А я можу чимось до… допомогти? – завагалася Рiлла.

– Боже правий, не… хiба шо ти можеш дати раду дiтям. Бо я не. Те мале дитя кричить денно i ношно. А менi вже по цимбалях.

Рiлла обережно пiдiйшла до колисочки й бiльш сторожко вiдкинула брудну ковдру. Вона не мала намiру торкатися дитини… вона теж не вмiла «давати дiтям ради». Вона побачила противного карлика з червоним перекошеним малим обличчям, загорнутим у шматок вицвiлоi староi фланелi. Вона ще нiколи в життi не бачила противнiшоi дитини. Їi раптово накрило вiдчуття жалю до покинутоi осиротiлоi крихiтки, яка «прийшла нiзвiдки» в це небезпечне «тут».

– А що буде з дитиною? – спитала вона.

– Бог його знае, – байдуже промовила панi Коновер. – Мiн страшенно хвилювалася за нього, а тодi вмерла. Вона все казала: «Ох, шо то буде з моiм бiдолашним дитям, коли менi несила буде терпiти». А я кажу, я ним перейматися не буду. Я вже виховувала хлопа, якого моя сеструха пiдкинула, а коли воно пiдросло, з нього вийшли люди, то вiн менi на старостi взагалi не допомагае, невдячний вилупок. Я казала Мiн, шо дитя треба вiдiслати в сиротинець, а тодi чекати на повернення Джима, аби вiн за тою дитиною глядiв. Можеш повiрити, iй та iдея не сподобалася. Отаке воно сталосi.

– Але хто доглядатиме за дитиною, поки ii не заберуть до сиротинця? – наполягала Рiлла. Їi турбувала доля дитини.

– Певне, вже менi доведеться, – пробурмотiла панi Коновер. Вона вiдклала люльку й без тiнi сорому добряче сьорбнула з чорноi пляшки, яку дiстала з полички, що стояла поруч. – Не думаю, шо те дитя довго протягне. Воно хоробливе. Мiн нiколи не мала здоровля, та й воно мо’ не мае. Я си думаю, шо воно ше не довго завиватиме.

Рiлла посунула ковдру вниз.

– Боже, дитина зовсiм без одягу, – вигукнула шокована Рiлла.

– А кому, ти менi скажи, його одягати? – вимогливо й жорстоко промовила панi Коновер. – Менi було нiколи… я доглядала за Мiн весь час. До речi, я вже ж казала, я про дiтей нiц не знаю. Стара панi Бiллi Кроуфорд була тут, коли те дитя народилося. Вона його помила, згорнула в цю фланель i ше троха доглядала. Тiй iстотi доволi тепло. Та й надворi холодно так, шо зуб на зуб не попадае.

Рiлла притихла, дивлячись на заплакану дитину. Вона ще нiколи ранiше не стикалася з трагедiею життя, а ця зворушила ii до глибини серденька. Їй завдавала страшного болю одна лише думка про бiдолашну маму, яка саменька спускалася тiнистим пагорбом, трясучись над дитиною, у якоi не залишилося нiкого, окрiм цiеi противноi староi жiнки. Якби вона прийшла хоч трiшки ранiше! Та що б вона зробила… i що iй робити тепер? Вона не знала, але повинна була щось зробити. Вона ненавидiла дiтей… але просто не могла пiти й залишити цю маленьку iстоту на панi Коновер, яка знову прикладалася до чорноi пляшки i, певне, безпробудно питиме, поки нiхто не надiйде.

«Я не можу залишитися, – роздумувала Рiлла. – Пан Кроуфорд сказав, що я маю повернутися додому до вечерi, вiн хоче забрати свого понi. Ох, що ж менi робити?»

Вона прийняла раптове, вiдчайдушне та iмпульсивне рiшення.

– Я вiзьму дитя до себе додому, – промовила вона. – Можна?

– На, якщо хочеш, – привiтно вiдповiла панi Коновер. – Нiц не маю проти. Бери, прошу.

– Я… я не можу його нести, – заперечила Рiлла. – Я мушу керувати конем, я можу дитину впустити. Тут десь знайдеться кошик… десь, куди б я змогла покласти дитя?

– Та нiби не. Тут майже нiц нема. Можу заклястися. Я ж кажу. Мiн бiдувала, воно таке ж безпорадне, як Джим. Ти оно вiдклий ту шуфледу, там троха дитячого одягу. Лiпше бери все.

Рiлла дiстала одiж – дешеву, благеньку, яку бiдолашна мати приготувала для дитини. Але це не розв’язало проблему перевезення немовляти. Рiлла безпорадно озирнулася навколо. Ох, була б тут мама… або Сьюзан! Їi погляд зупинився на величезнiй голубiй супницi за буфетом.

– Можна я покладу… покладу його сюди? – спитала вона.

– Ну, то справа не моя, то бери. Тiльки не покльоцкай, якшо вийде… бо Джим здiйме бучу, якшо живий вернеться… а вiн вернеться, бо який з него толк. Вiн притяг стару супницю з Англii… казав, шо то фамiльна. Вони з Мiн нею нiколи не користувалися… в них з роду не було достатньо супу, шоб туди налити… але для Джима та супниця то ж був цiлий свiт. Вiн за шось мiг дуже чiплетись, але його нiц не хвилювало шо наiдкiв в них для того посуду нема.

Вперше в життi Рiлла Блайт торкнулася дитини… пiдняла… загорнула в ковдру, тремтячи, як би його не впустити чи… чи не завдати шкоди. А тодi поклала в супницю.

– А воно не задуситься? – стурбовано спитала вона.

– Та навiть якшо вдуситься, нема бiди, – вiдповiла панi Коновер.

Нажахана Рiлла трiшки послабила згорток бiля обличчя дитини. Дитя вже не плакало, просто дивилося на неi. На маленькому потворному обличчi клiпали великi темнi очi.

– Краще, шоб його вiтер не продув, – застерегла панi Коновер. – Воно ж помре.

Рiлла обгорнула супницю малою подертою ковдрою.

– Передасте менi його, будь ласка, коли я залiзу до брички, добре?

– Ясно шо, передам, – буркнула панi Коновер, пiдводячись з крiсла.

Ось так Рiлла Блайт в’iхала в дiм Андерсонiв затятою дитиноненависницею, а виiхала, везучи дитя в супницi на колiнах!

Рiлла думала, що нiколи не добереться до Інглсайду. У супницi панувала дивна тиша. З одного боку, вона була вдячна, що дитина не плакала, але хотiла почути хоча б якийсь писк, як доказ, що дитина жива. А якщо воно задихнулося! Рiлла не наважувалася заглянути в згорток, бо ж дув такий вiтер, справжнiсiнький ураган, вона «затамувала подих», що б там не сталося. Вона була така вдячна, коли нарештi дiсталася гаванi бiля Інглсайду.

Рiлла занесла супницю до кухнi й поставила ii на стiл просто перед носом Сьюзан. Та заглянула до супницi й чи не вперше в життi онiмiла.

– І що ж це таке? – спитав лiкар, який саме зайшов на кухню.

Рiлла розповiла всю iсторiю.

– Я просто мусила його принести, татку, – завершила вона. – Я не могла його там залишити.

– І що ж ти з ним робитимеш? – холодно спитав лiкар.

Рiлла не очiкувала такого запитання.

– Ми… ми можемо залишити його ненадовго… хiба нi… поки все не влаштуеться? – спантеличено запнулася вона.

Лiкар Блайт хвилину чи двi ходив туди-сюди по кухнi, поки дитя витрiщалося на бiлi стiнки супницi, а до Сьюзан, схоже, повертався дар мовлення.

Нарештi лiкар подивився на Рiллу.

– Мале дитя – це багато додатковоi роботи й турбот у домi, Рiлло. Нан i Дi наступного тижня iдуть в Редмонд, анi мама, анi Сьюзан за таких обставин не зможуть викроiти часу для цих турбот. Якщо хочеш залишити дитину, мусиш за нею глядiти сама.

– Самам! – спантеличення Рiлли стерло всi граматичнi правила. – Але ж… тату… я… я не можу!

– Бувае, навiть молодшi за тебе дiвчатка доглядають за дiтьми. Можеш звертатися за порадами до нас iз Сьюзан. Якщо не можеш, мусиш вiднести дитя назад до Мег Коновер. Очевидно, там дитина довго не проживе – вона надто вразлива й потребуе особливоi уваги. Сумнiваюся, що маля виживе й у сиротинцi. Але я не можу скинути дитя на плечi твоiй мамi чи Сьюзан.

Лiкар вийшов з кухнi, суворий i непохитний. Десь глибоко в душi вiн добре знав, що маленький мешканець великоi супницi залишиться в Інглсайдi, але хотiв переконатися, що й Рiлла поводитиметься гiдно в данiй ситуацii.

Рiлла сидiла й безпорадно дивилася на дитину. Абсурдно вважати, що вона зможе про неi пiклуватися. Але… про неi хвилювалася бiдолашна мала слабка й уже смертельно втомлена мама… i ця страшна стара Мег Коновер.

– Сьюзан, а що потрiбно робити з дитям? – меланхолiйно спитала вона.

– Ти повинна щодня пильнувати, аби дитинi було тепло й сухо, мити ii, переконатися, що вода не загаряча й не захолодна, а ще годувати кожнi двi години. Якщо починаються кольки, класти на животик щось гаряче, – якось мляво й рiвно вiдповiла Сьюзан.

Маля знову заплакало.

– Певне, воно зголоднiло… треба його погодувати, – з вiдчаем у голосi промовила Рiлла. – Сьюзан, скажи, що менi дiстати, я дiстану.

Прислухаючись до iнструкцiй Сьюзан, дитинi зготували порцiю молока й води, пляшечку взяли в кабiнетi лiкаря. Тодi Рiлла витягла дитину зi супницi й погодувала ii. Вона принесла з горища старий кошик, у якому сама лежала в дитинствi, i вклала туди немовля, яке в ньому й заснуло. Вона занесла супницю в комору. А тодi сiла все обдумати.

Добре все обмiркувавши, вона пiдiйшла до Сьюзан. Дитя саме прокинулося.

– Подивлюся, що я можу зробити, Сьюзан. Я не дозволю бiдолашнiй маленькiй крихiтцi повернутися до панi Коновер. Розкажи менi, як ii покупати й одягти.

Пiд керiвництвом Сьюзан, Рiлла скупала дитину. Сьюзан не наважувалася допомагати, лише давати поради, оскiльки лiкар сидiв у вiтальнi й мiг зазирнути будь-якоi митi. Сьюзан уже з досвiду знала, що коли лiкар Блайт щось вирiшив, то так воно й мае бути. Рiлла зцiпила зуби й продовжила. Боже милий, скiльки ж складок i вигинiв у тiеi дитини? Ну, i як же ж ii тримати. Ох, а якщо вона впустить дитину у воду… яке воно хитке! І ще б те дитя так не кричало! Як така крихiтка може наробити стiльки шуму. Та ii пронизливi крики було чути по всьому Інглсайду – вiд пiдвалу до горища.

– Невже я роблю дитятi так боляче, Сьюзан? – з жалем спитала вона.

– Нi, люба. Бiльшiсть дiтей страшенно ненавидять купатися. Ти справжня молодець, як на початок. Тримай руку пiд його спинкою, що б ти не робила, i залишайся незворушною.

Залишатися незворушною! Пiсля кожного руху Рiллу заливало потом. Коли дитина була суха, одягнена й ненадовго заспокоiлася, втомлена Рiлла, тримаючи наступну пляшечку, буквально валилася з нiг.

– А що робити з ним ввечерi, Сьюзан?

Минув час, а дитина й далi ii лякала, про нiч взагалi думати було нестерпно.

– Постав кошика на стiльчик бiля свого лiжка й накрий його. Тобi треба годувати дитину раз чи двiчi на нiч, краще вiзьми обiгрiвач наверх. Якщо не вийде, клич мене, я прийду, буде лiкар чи нi.

– Сьюзан, а якщо воно плакатиме?

Проте дитя не плакало. Воно поводилося, на диво, добре… можливо, тому що маленький бiдний шлунок наповнився хорошою iжею. Воно проспало майже всю нiч, але Рiлла не зiмкнула очей. Вона боялася заснути, ану ж з дитиною щось станеться. О третiй вона приготувала дитинi iжу, бувши певною, що не кликатиме Сьюзан. Ох, невже це сон? Невже вона, Рiлла Блайт, попала в таку абсурдну ситуацiю? Їй було байдуже на нiмцiв бiля Парижа… iй було байдуже, чи вони вже в той Париж увiйшли… от би тiльки дитя не плакало, не кашляло, не задихалося й не страждало вiд конвульсiй. У дiтей бувають конвульсii, правда? Ох, i як вона могла забути попитати Сьюзан, як дiяти, якщо в дитини почнуться конвульсii? Вона гiрко зауважила, що тато дуже переймався здоров’ям мами та Сьюзан, а ii? Невже вiн думае, що вона зможе далi так жити без сну? Але тепер вона не здасться… тiльки не вона. Вона б доглядала за цiею противною малою тваринкою, навiть якби це ii вбило. Вона дiстане книгу про гiгiену для дiтей i нi вiд кого не залежатиме. Вона нiколи не прийде до батька за порадою… не турбуватиме маму… вона лише звертатиметься до Сьюзан у надзвичайних випадках. Вони ще побачать!

Вiдтак, коли пiсля двох ночей вiдсутностi панi Блайт повернулася додому й спитала Сьюзан, де ж Рiлла, ii просто шокувала лаконiчна вiдповiдь Сьюзан:

– Вона нагорi, панi лiкарко люба, вкладае свое дитя спати.




VIII. Рiлла приймае рiшення


Цiлi сiм’i й кожен зокрема вже призвичаiлися до нових умов i прийняли iх без жодних застережень. Уже через тиждень усiм здавалося, що дитя Андерсонiв жило в Інглсайдi здавна. Пiсля перших трьох безсонних ночей Рiлла знову спала, автоматично встаючи, коли доводилося. Вона купала, годувала й одягала так вмiло, нiби займалася цим усе свое життя. Їй не подобалася анi ця робота, анi сама дитина. Вона досi тримала ii так сторожко, наче то був якийсь вид маленькоi ящiрки, причому дуже тендiтноi. Але вона ретельно виконувала свою роботу, вiдтак не було в Глен Сент Мерi чистiшоi й бiльш доглянутоi дитини. Вона навiть щодня зважувала немовля, записуючи результати в щоденник. Але iнодi жалiсливо питала саму себе, чому лиха доля повела ii в той фатальний день стежкою Андерсонiв. Ширлi, Нан i Дi не дражнили ii так, як вона того очiкувала. Їх усiх вразив сам факт того, що Рiлла прийняла дитя вiйни. Можливо, i лiкар давав якiсь поради. Волтер, звичайно ж, нiколи ii не дражнив. Якось вiн сказав iй, що вона – молодець.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=63937372) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Персонажi роману Р. Стiвенсона «Химерна iсторiя доктора Джекiла i пана Гайда» – прим. пер.




2


Цитата з Бiблii у перекладi І. Огiенка («Думайте про те, що вгорi, а не про те, що на землi) – прим. пер.




3


Цитата з Євангелiя вiд Матвiя: «І про одяг чого ви клопочетесь? Погляньте на польовi лiлеi, як зростають вони, не працюють, анi не прядуть» (переклад І. Огiенка) – прим. пер.




4


Волинщики – це солдати, якi iшли перед вiйськом та грали на волинцi (шотландський народний iнструмент), надихаючи вiйськових на боротьбу (прим. пер.).




5


Уривок з вiрша Лаухлана Ватта «Сива матiр» (англ. «The Grey Mother») – прим. пер.




6


Уривок з шотландськоi пiснi «Сотня волинщикiв» (англ. «The Hundred Pipers»), у якому описуеться повстання якобiнцiв (1745).




7


Маеться на увазi поема «Утрачений рай» Дж. Мiльтона (прим. пер.).




8


Цитата з Бiблii: «чув вiн слова невимовнi, що не можна людинi iх висловити», використано переклад І. Огiенка (прим. пер.).




9


Цитати з поеми Джорджа Байрона «Паломництво Чайльда Гарольда» у перекладi В. Богуславськоi (прим. пер.).




10


Цитата з вiрша Фiлiпа Бейлi «Фестус» (англ. «Festus») – прим. пер.




11


Уривок з вiрша Кейт Гуд «Донька Калеба» («Caleb’s Daughter») (1914) (прим. пер.).




12


Алюзiя на тексти поета Джорджа Вiльяма Рассела (прим. пер.).




13


Цитата з поеми «Володарка Озера» Вальтера Скотта (прим. пер.).




14


І & K – абревiатура, яка з нiмецькоi (K & K kaiserlich und k?niglich) розшифровуеться «iмператорський та королiвський» та використовувалася при згадках державних установ Австро-Угорщини до 1918 року, коли Австро- Угорська iмперiя розпалася (прим. пер.)




15


Мунiципалiтет у Канадi, де з часiв Першоi свiтовоi вiйни розташувалася вiйськова база (прим. пер.).




16


Цитата з вiрша Джоанни Бейлi «Трагедiя» (прим. пер.).




17


«Цей свiт дуже жорстокий… Лютiшають часи» – уривок з гiмну Джона Масона Неаля (англ. «The world is very evil») – прим. пер.




18


Цитата з Бiблii у перекладi І. Огiенка (прим. пер.).




19


Цитата з п’еси В. Шекспiра «Гамлет, принц Данський» у перекладi Л. Гребiнки (прим. пер.).



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения